НОГИ ТРІЄРА
Ларс фон Трієр міцно стоїть на Райнері Вернері «Права Нога» Фассбіндері, а той, аби втриматися під вагою трієрового норову, бере собі у поміч Бертольда«Ліва Нога» Брехта. Тотальній акцентуації на жіночих образах в Ларса («Медея», «Розсікаючи хвилі», «Та, що танцює у темряві», «Доґвіль», «Антихрист», «Меланхолія», «Німфоманка») завдячуємо, звісно, правій нозі. Звідти ж і лівий соціальний критицизм (але сам Ларс часто-густо плутає ліво й право – то йде у протилежний від Тарковського бік у фільмі, який присвятив саме йому, то наче жартома висловлює протилежні Фассбіндеру заклики профашистського спрямування).
Втім, ліві й до того не надто вірили режисерові, та й до послідовників Брехта не давали записатися. Ларс при цьому всерйоз керувався методом теоретика епічного театру ще до «Доґвіля», де вже всім стало ясно, де закінчується Трієр і починається Брехт. Але, крім умовності неілюзорного простору, ліва нога відповідальна ще й за відчуження та знищення естетичної метафори на противагу створенню видовища, яке, втім, нескладно відшукати при більш уважному перегляді. Ліва нога на пару з правою штовхають режисера у робітничо-антиестетські поля, де він змушений у 1995 році писати маніфест проти буржуазного кінематографу. Він пише – а ноги міцно стоять на землі.
РУКИ ТРІЄРА
Однією з найважливіших речей, зроблених Ларсом власноруч, став напрям «Догма 95», дещо схожий на кінематографічну секту. Лівою рукою Трієра у цій нелегкій справі став Девід Лінч: популярність «Твін Піксу» (і зовсім трошки заздрості) наштовхнули данця на створення серіалу «Королівство». Завдяки його успіху (який багато в чому завдячує все тому ж «Твін Піксові») Трієра відвідала химерна ідея – а що, як глядачеві потрібна лише історія, а не оті ваші режисерські й операторські витребеньки? Комбінація містичного і професійно-побутового (у Лінча головний герой – агент ФБР, у Трієра в центрі – хірурги Королівського шпиталю, тобто в обох випадках – спеціалісти, улюблені жанровим кіно) поєднує серіали на рівні атмосфери, але є й інші рівні – глибші й комічніші.
Наприклад, і Лінч, і Трієр наприкінці лишають глядача скоріш із запитаннями, аніж із відповідями – дійти до сутності Боба і Чорного Вігваму («Твін Пікс») та Молодшого Брата і його демонічного батька («Королівство») аудиторія має самостійно. На рівні формальних цитат маємо іронічну деталь: у перевипуску «Твін Піксу» 1993 року для кабельного каналу Bravo перед кожною серією з‘являлася Леді з поліном, яка оповідала короткий синопсис і попереджала глядача про небезпеку, що чатує на нього в тихому містечку. Трієр же вирішив, що жодній леді із ним не зрівнятися, і особисто красувався наприкінці кожного епізоду «Королівства», підсумовуючи побачене, застерігаючи щодо добра і зла, які чатують у шпиталі, смішно хрестячи публіку та зовсім вже недолуго показуючи рокерську «козу». Отож, Ларс чи Леді, але спільні корені цілком очевидні.
«Королівство» отримало свою аудиторію і відгуки в діапазоні від схвальних до захоплених, а Трієр взявся за «Догму 95». В амплуа ідеолога цілого кінематографічного напряму Ларс подеколи озирався на Годара, ще одного послідовника брехтівських теорій, до якого завжди був небайдужим (втім, як і майже до будь-якого режисера із культовим статусом). Навіть фінал їх співпраці з власними творіннями виглядає спорідненим. Прихильник авторського кінематографу, Годар у 1968 році несподівано розвернувся на 180 градусів і взявся до колективної творчості у складі групи «Дзиґа Вертов». Трієр же випускає «Ідіотів», власний фільм за канонами «Догми», у 1998-му – а вже у 2003-му виходить «Доґвілль», який цілком і повністю суперечить кінематографічній «Обітниці цноти». Що ж, на те й дані руки – аби творити нове і відкидати зайве.
ТІЛО ТРІЄРА
Тіло будь-якого Ларса фон Трієра складається з численних цитат і запозичень. На почесному місці – Карл Теодор Дреєр. «Медея», ранній трієрівський шедевр, зроблена за нереалізованим сценарієм Дреєра і зазнала значного впливу його естетики: пригадайте хоча б класичні ракурси та фірмові сцени з вітром. Не обходиться і без умовної літературної конструкції, яка неодноразово розподіляє фільми Трієра на глави. До своїх улюблених письменників Ларс зараховує двох вельми полярних авторів. З одного боку – Марсель Пруст з надчуттєвим і витонченим ефемерним світом спогадів. З іншого – маркіз де Сад зі своїми лібертіанськими проповідями, комічними в своїй огидності (або ж огидними в своїй комічності), вкрай шовіністськими й дещо одноманітними.
Над Трієром (як і над будь-яким скандинавським режисером) час від часу починає гриміти іржавими ланцюгами примара Бергмана і схиляє Ларса до соціального та релігійного критицизму, дбайливо загорнутого в особисті історії. Найпромовистіше про це свідчить притчева обгортка «Розсікаючи хвилі» та хвороблива репрезентація суспільства в «Тій, що танцює у темряві» – їх саркастичний підтекст дуже скидається на бергманівські холодні усмішки. Втім, скандинавське мистецтво в цілому має сильні антипатріархальні традиції – як би парадоксально не звучало це словосполучення. Тож Трієр залюбки грається з класичною формою, переосмислюючи її конотацію: цитує прерафаелітів і палить біблійний кущ під Вагнера у «Меланхолії», дещо збочено трактує християнські мотиви жертовності у вже згаданому «Розсікаючи хвилі», римує нескінченні сексуальні експерименти Шарлотти Генсбур із уроками популярної культури в «Німфоманці», пускається берега з мертвими волхвами в «Антихристі»… Все це діє на тіло трієрової творчості, як регулярні відвідування спортзалу (сам режисер таким вочевидь не зловживає): зміцнює м’язи і робить повнокровним статним красенем.
ГОЛОВА ТРІЄРА
Голова, яка у Ларсі фон Трієрі символізує вищу чакру, повністю заповнена Андрієм Тарковським. Подивившись всі фільми метра, Ларс зрозумів: є режисер, незрівнянно кращий за нього, і досі цим переймається, хоч зріс над собою так, що вже й не розгледіти з тих висот 17-річного підлітка, який оголосив себе генієм. Трієр прийняв челлендж, що проявляється у нав’язливих, часом надмірних цитатах… і діаметрально протилежній ідеологічній позиції – якщо Тарковський у всіх своїх фільмах шукає Бога, то Трієр констатує йог відсутність і тим чимало тішиться.
Тішиться, проте справно цитує Тарковського: білі коні ходять екраном, білі простирадла (окей, трохи не білі через якість плівки) постійно хитаються у ранніх роботах режисера, вітер обов’язково тріпоче білизну, а ікона Андрія Рубльова зненацька висить на стіні у «Німфоманці». Але ні алюзіями, ні навіть присвятою («Антихрист») перемоги над вчителем не здобудеш… хоча «Меланхолія» була близька як ніколи.
ВОНО ТРІЄРА
Воно Ларса фон Трієра – це Ларс фон Трієр, який ніколи не цурається зацитувати самого Ларса фон Трієра. У «Німфоманці» неочікувано виринає сцена з «Антихриста» – звісно, щоб потішити публіку, але хіба змінюється від того сутність? Головна героїня з соціально-дратуючою поведінкою переможно крокує з «Антихриста» через «Меланхолію» до «Німфоманки», хоча у випадку останнього цитування цілком виправдане: очевидно, що це підсумковий фільм. Наївність і щирість в контрасті з дещо шокуючими вчинками, знахідку «Розсікаючи хвилі», Ларс проносить через усю трилогію «Золоте серце», а «Доґвілль» і «Мандерлей» через стилістичну гомогенність і кільцеву структуру взагалі можна вважати одним й тим самим фільмом.
Та поза тим: важко докоряти Воно Ларса фон Трієра за те, що воно чудово знається на любові до Ларса фон Трієра. Отож многая лєта, Ларсе, тобі і всім численним частинам твого тіла. Цитуй і не соромся (так, ми знаємо, що ти й не збирався). Коли твоїх рук чи ніг раптом побільшає, світовий кінематограф від того буде лише у виграші.
текст: Лук’ян Галкін, Алекс Малишенко
ілюстрації: Анна Шакун
[…] і в «Одержимій» Анджея Жулавські, і в «Антихриста» Ларса фон Трієра, і навіть трохи в «Мамі!» Даррена […]