Серпневий кінопрокат дивує приємними сюрпризами. Чи не вперше в українських кінотеатрах показали стрічку Кантена Дюпйо, який раніше славився своїми музичними експериментами (Mr. Oizo), а тепер ще й розважає у кіносвіті. Його новий фільм «Оленяча шкіра» відкривав цьогоріч програму «Двотижневика режисерів» на Каннському кінофестивалі, що вочевидь багато говорить про французького режисера у контексті фестивального кіно. Те саме стосується і Пітера Стрікленда – британського прихильника жанру джалло і ще одного експериментатора зі звуком. Він також був не останньою людиною у музичній індустрії. Його гурт The Sonic Cathering Band цікаво висміював тропи в електронній музиці. Та зійшлися двоє режисерів не у двобої музичному, кіношному чи навіть фізичному. Вони зіткнулися в українському прокаті за темою одягу-вбивці.
У Дюпйо головний герой Жорж купує замшеву куртку з оленячої шкіри разом з камерою і поволі (а може навіть ще й до покупки) сходить з розуму, вважаючи новий одяг найкращим придбанням за всю історію. Тому і нищить інші куртки, знімаючи фільм у фільмі про важливість своєї місії. У Стрікленда конструкція стрічки дещо складніша: Шейла купує маленьку червону сукню, отримує від одягу висип, а на додачу ще й тривогу від постійного перебування із вбранням в одній кімнаті. На половині фільму Стрікленд змінює одного персонажа на іншого, зраджуючи своєму горор-наративу на користь комедії. Але обидві одежини претендують на титул найстильніших у 2019 році, тому ми не змогли обійти увагою їхню функціональність, стиль та вбивчий ефект.
Функціональність
Обидва режисери використовують свій смак та знання жанрів, щоб створити навколо головних героїв окремий світ – вакуумний, тривожний та абсурдний. Абсурдність більше працює для «Оленячої шкіри». Стрічка наскрізь просякнута гегами чорної комедії, які, щоправда, сповільнюються пильністю власника куртки Жоржа. Мало не медитативний зачин руйнується під хаосом кульмінації. Втім, до цієї руйнації додається комедійний ефект, який формує сама замша. Вона грає суто маскувальну роль для персонажа Жана Дюжардена. Стрікленд теж працює з комедією, але заправлену гострим соусом саспенсу. Для Шейли, а пізніше і для другого персонажа «Маленької червоної сукні» Реджі, сукня не має великого значення. Для них вона все ще залишається фетишем. Втім, одержимість нею проявляється на суто психологічному рівні, а не в постійному нагадуванні її витонченості. Обидві одежини врешті-решт виконують свою ключову роль. У фільмі Кантена Дюпйо – це повна асиміляція персонажа з навколишнім середовищем, де куртка планувала встановити свою владу. У стрічці Пітера Стрікленда маленька червона сукня увіковічуються завдяки рукам заручників-протагоністів. Тому залишаємо нічию.
:
Кількість вбивств
У цьому підрозділі важко визначитися з остаточною кількістю вбивств, адже більшість з них могли залишитися і поза кадром. Та, ймовірно, «Оленяча шкіра» візьме тут перемогу, адже Жорж наприкінці втрачає рахунок своїм вбивствам. Вони трапляються з такою частотою, що на третьому-четвертому вже не відчуваєш шокового ефекту, як від першого. «Маленька червона сукня» відразу розставляє пріоритети: модель, яка носила її, помирає в автомобільній катастрофі. Ця подія відразу вказує на підозрілу ауру навколо ательє та самої сукні. Власне, це підтверджується вже після першого побачення Шейли, адже на тілі з’являється висип, а пральна машина відмовляється прати одяг. У власників сукні починаються похмурі сни, а реальність (як це завжди буває у фільмах Стрікленда) вже не здається такою вже і справжньою. Тому стрічка британця програє у кількості вбивств, але ще може надолужити у наступних пунктах «Оленячу шкіру».
:
Стиль
Тут мусимо бути вельми суб’єктивними, адже порівнюємо не просто одяг, але одяг на людях різних гендерів. На Дюжардені замша підкреслює його відірваність від соціуму. Доповнюється його стиль ще й штанами, капелюхом та рукавичками. Серед дикої природи та помітного розфокусу кадрів Жорж скоріше відповідає стилю самого фільму, ніж знаходить свій власний. Втім, інакшим Жана Дюжардена тепер буде важко уявити. Маріан Жан-Баптіст (Шейла) дуже органічно і справді вишукано одягається для свого не вельми вдалого побачення. Червона сукня яскраво наголошує на її найкращих рисах та виокремлює її з похмурого лондонського соціуму. Коли стрічка перевалює за екватор, то сукню приміряє Реджі та кіно різко перемикається на соціальну драму про сантехніка, який на п’янці танцював у жіночому одязі. Його історія стає схожою на сюжет Шейли, але сказати про його стиль щось хороше навряд чи вийде. Тут він скидається на середньостатистичного персонажа з фільмів Кена Лоуча. Однак, якщо узагальнювати двох протагоністів в одному, Шейла переважує своєю харизмою відповідальної матері та працівниці банку, коли вперше дивиться на себе в дзеркало із сукнею in fabric.
:
Пасує чи ні?
У цьому блоці хочеться проговорити момент із жанровою наповненістю, а не самої «пасувальності» одягу. Дюпйо досі практикується у створенні чудернацьких сюжетів з метарівнями один вище одного. «Оленяча шкіра» – не найкраща робота французького режисера. Хоч, експеримент з одягом-вбивцею вдався, але на показі ОМКФ це була ще й перевірка почуття гумору, яку явно пройшли не всі. Схожа ситуація і зі стрічкою Пітера Стрікленда. Він неодноразово говорить про натхнення «Суспірією» Даріо Ардженто та жанром джалло, який поєднує у собі насилля та сексуальність, в цілому. Ця чашка чаю, звісно, теж підійде не всім глядачам, але його вправність у передачі звуком та віжуалом найбільш тріпових та абсурдних моментів викликає неймовірне почуття злагодженості побаченого. Стрікленд дуже цінує саме досвід перегляду, а не сюжетні колізії чи характери персонажів. Враховуючи його почуття гумору та майстерно вибудований саспенс на нічних епізодах шкрябання сукні у шафі, не залишається сумнівів, кому варто віддати свій голос у боротьбі за цими ж враженнями.
