Неабияке засилля супергероїв на великих та малих екранах вже набило оскому навіть фанатам якісних коміксів. Сьогоднішній світ намагається підлаштуватися під нову формулу, яка прагне більшого різномаїття серед фільмів та серіалів. Цілком закономірно, що серед усіх коміксів найбільшим різномаїттям може похвалитися всесвіт Людей-ікс, який боси телеканалу FX захотіли перетворити у серіал. Позаяк FX вже назбирав хороші відгуки на перший сезон «Фарго», резонно було би запросити його шоураннера Ноя Гоулі. Щоправда, він помучив продюсерів телеканалу, розтягнувши зйомки кількох епізодів на численні дні, та зробив з «Легіону» аудіо-візуальний виклик шаблонним кіноміксам.
Дія відбувається у психіатричній лікарні. Девіду Геллеру поставили діагноз «шизофренія». Та одного дня в життя Девіда втручається організація під назвою «Третій дивізіон» – і все змінюється настільки, що йому стає важко повірити у власне існування.
Ной Гоулі не зробив революції на американському телебаченні, але, схоже, ввібрав у свій серіал найкраще з набутків колег. «Легіон» вражає своєю візуальною складовою. Гоулі хотів, щоб картинка викликала у глядача відчуття нереальності подій, відчуття сумнівів у різниці між дійсністю та вигадкою. Це така собі суміш зі стрічок Спайка Джонза, Терренса Маліка та головного відповідального за ваші сумніви у дійсності – Девіда Лінча. Звісно, у серіалі персонаж Геллер зрозуміє, що насправді ніякий він не шизофренік, а мутант із сильними здібностями до телепатії. Воно і не дивно, адже його татко – славнозвісний Професор Ікс. Хоча Гоулі намагається не акцентувати увагу на цьому факті, він грається з очікуванням фанатів.
Взагалі візуальна частина «Легіону» нагадує процес створення багатошарового натюрморту. Глядачу по-справжньому потрібно терпіння, щоб усвідомити – всі галюцинації Девіда Геллера матимуть значення чи наслідки в майбутньому. Шоураннер Гоулі не проговорює ці істини, а показує і головному герою, і людині поза екраном, як розповісти історію без жодного слова.
В інтерв’ю Vanity Fair він пояснює це так: «Структура сюжету повинна відображати зміст історії. Якщо історія стосується хлопця, який став шизофреніком або має [паранормальні] здібності, тобто він не знає, що таке реальне, а що вигадка, то аудиторія повинна мати те саме відчуття». Відчуття від серіалу можна порівняти хіба що з керрелівською «Алісою в Країні чудес», однак Гоулі додає ще один цікавий прийом – так званого «ненадійного оповідача».
Він використовується вже давно, однак переважно у літературі. Розвиваючи історію, оповідач (у кіно – зазвичай головний герой) просто не володіє всією потрібною для глядача інформацією або спотворює її. Найзнаменитішим прикладом, мабуть, буде «Галас та шаленство» Вільяма Фолкнера, а в кіно «Громадянин Кейн», «Рашьомон» та «Звичайні підозрювані». Девіду Фінчеру вдалося вельми детально перекласти цей прийом із літературної на мову кінематографу у «Бійцівському клубі» та «Зниклій». У «Легіоні» ненадійний оповідач стає таким мимоволі, але поступово відкриває всю правду про себе та події навколо, усвідомлюючи наявність у власній голові паразита, який спотворює реальність. Роль цього паразита виконала незрівнянна Обрі Плаза. Останнім часом їй діставалися маленькі ролі хуліганок із незадоволеним обличчям. Гоулі ж зміг розгледіти у ній справжнісіньку Femme fatale.
Особливість «Легіону» – це його відстороненність від всесвіту коміксів. Хоча це історія про людину із суперздібностями, ідеться зовсім не про порятунок світу. Гоулі у сценарії навіть уникає тої самої кульмінації у вигляді банальної битви між добром і злом, зменшуючи її масштаби до битви між власним Я та паразитом. Важко не згадати Жана Бодрійяра з його гіперреальностю та симулякрами, що імітують дійсність. Вони підміняють реальність настільки майстерно, що головному герою залишається змиритися з нею. Натомість суперздібності постійно вступають у конфлікт із симулякром – і це рухає сюжет вперед.
Гоулі завершує перший сезон на тонкому кліфгенгері, який залишає новий простір для уяви та вигадок. Можливо, другий сезон привідкриє завісу до минулого головного героя. Зрештою, будь-яка глядацька вигадка навряд чи зможе перевершити ідею шоураннера, який надихається абсолютно всіма химерними телепродуктами та літературою: від «Твін Пікса» та «Сутінкової зони» до «Ганнібала» та книг Курта Воннеґута.
