В українському та світовому прокаті дедалі більше звертають увагу на історії самотніх людей, які не соромляться своєї сексуальної орієнтації. Ще не так давно весь світ шаленів від «Фантастичної жінки» Себастьяна Леліо та «Місячного сяйва» Баррі Дженкінса, а тепер мало не кожен фільм про квір-спільноту орієнтується на жанр мелодрами. Тож, від особистісних трагедій кінематограф повертається до історій кохання між людьми однієї статі. У телевізійному просторі ситуація ще сприятливіша. Наприклад, на HBO закінчився перший сезон «Ейфорії», на стрімінгах успішно завершилися серіали «Помаранчевий – хіт сезону» та «Очевидне». Ми пригадали всі фільми 2019 року, які показують різноманітність взаємин ЛГБТ+.
текст: Юрій Самусенко, Артур Сумароков
А потім ми танцювали
And then we danced, реж. Леван Акін
Грузинська квірдрама Левана Акіна могла би вийти непоміченою, якби не її актори. Тривіальний сюжет про хлопця, який змагається із суперником за місце в Національному ансамблі танцю, вийшла доволі переконливою завдяки перфомансам Левана Гелбахіані та Бачі Валішвілі. Саме з їхньої подачі віриш не лише кожному промовленому слову, але й руху. Їхні взаємини продовжують екранне зображення кохання з часів «Назви мене своїм ім’ям» та «Місячного сяйва» – які не показували відвертих еротичних сцен, але сконцентровувалися на інтимному взаєморозумінні двох головних героїв. До того ж, Акін не забуває постійно нагадувати, у яких умовах зростають танцюристи. Сувора Грузія неабияк пустила коріння всередину головних героїв, тож їм постійно доводиться сумніватися в можливості їхнього співіснування. Мова навіть не про кохання разом. Їм лишається тільки танцювати та доводити самим собі, що вони варті більшого.
Ейфорія
Euphoria, шоураннер Сем Левінсон
Окей, це серіал, але позаяк у нинішніх топах десятиліття та року вже звикли до третього сезону «Твін Пікс», обійти увагою найкращу репрезантацію ЛГБТ+ на телебаченні ми теж не можемо. Серіал про підлітків, які борються зі своїми залежностями (накротичними, любовними та фетишистськими), показав суперечливі кадри згвалтування, не відмовляючись від блискіток та неону, – і здійснив міні-революцію на HBO. Геї можуть бути агресивними, транссексуальні жінки можуть бути чутливими, а сексуальна орієнтація важить у побудові дружби не менше, ніж політичні вподобання, нехай зазвичай і кажуть про неї протилежне. «Ейфорія» занадто реалістична для молодих тінейджерів і занадто фантастична для старшого покоління. Втім, ця репрезентація квір-спільноти для аудиторії одного з найбільших кабельних каналів Америки робить чи не найважливішу річ – показує, що кохання та захоплення може бути в будь-яких формах.
Біль та слава
Pain and Glory, реж. Педро Альмодовар
Педро Альмодовар знімає свій найбільш особистий фільм – таке ми чуємо мало не про кожну стрічку іспанського режисера. Оспівувач Мадриду щоразу вражає яскравими фарбами в кадрі та щиросердним зізнанням про своє минуле. «Біль та слава» недалеко відійшли від улюблених тем режисера. Цього разу Альмодовар інспектує власне життя з особливою ретельністю, згадуючи теплі взаємини зі своїм коханцем. Так, це історія про кохання, яке не розквітло, але й не зів’яло. Головний скарб для автора цього фільму – його акторський склад: сивий Антоніо Бандерас та Леонардо Сбаралья, який зіграв Федеріко – любовний інтерес протагоніста. Результат вражає щирістю й воліє звертатися до глядача образами та символами, що зрозумілі в усьому світі.
Маттіас і Максим
Mattias and Maxim, реж. Ксав’є Долан
Ксав’є Долан – із тих мейнстримних квір-режисерів, які чуйно відчувають нові суспільні запити або виклики. Остання його картина «Маттіас і Максим» ставить у центр оповіді двох друзів-гетеросексуалів, які починають сумніватися у власній орієнтації. Долан, безумовно, знову знімає кіно про себе, проте цей монолог тепер по-справжньому звернений насамперед до тих, хто ніяк не відносять себе до ЛГБТ-спільноти та тих, хто заперечують інші види самоідентифікації. Говорячи про двох друзів у маскулінному суспільстві, Долан підкреслює наскільки легко цю маскулінність порушити. Вона аж ніяк не є останнім якорем нормальності, з огляду на те, що «бути нормальним» – уже сумнівна категорія в сучасному світі. Зрештою, сам Долан зізнався, коментуючи фільм: «Мене цікавило, що визначає сьогодні маскулінність, що утримує нас від того, щоби бути сексуально розкутим». Як у нульових, дев’яностих, і сто років тому – нікуди не подівся конфлікт між людиною й суспільством, людиною із підсвідомим, особливо якщо справа стосується сексуальної орієнтації. А вибір між умовним благополуччям і чесністю із собою, як і раніше, є дико болісним та нестерпним.
Портрет дівчини у вогні
Portrait of a Lady on Fire, реж. Селін Сьямма
Селін Сьямма може сміливо назвати цей рік особливим. Під її авторством вийшов фільм, який отримав не лише премію за сценарій у Каннах, але і квір-пальму. Її зазвичай отримують стрічки, які найбільш прозоро демонструють тему рівності. За сюжетом художниця Маріанна виконує портрет Елоїзи, який покаже її найкращі сторони перед виданням заміж. Та, як часто буває, мисткиня закохується у свій об’єкт. На фоні цнотливої Франції XVII століття жінки усамітнюються в безлюдній Бретані. І Сьямма знаходить цікаву точку опори для розповіді. Вони люблять одна одну крізь мистецтво – образотворче, музичне та ірраціональне, адже не можуть пояснити свої почуття одна. До того ж, «Портрет дівчини у вогні» – чесне та сміливе кіно, яке не приховує волохаті пахви, дивні способи аборту та стримання менструації. Начебто й не велика перемога, але розкутість головних героїнь відчувається крізь слова, погляди та мову тіла. Під керівництвом іншої режисерки це міг би бути провал. Завдяки Селін Сьямми цю історію хочеться переглядати знову й знову.
