На початку стрічки Паоло Соррентіно розміщує титр про те, що всі події вигадані, і тим самим захищає свою інтелектуальну власність від недостовірності. Втім, сам Соррентіно у своїх інтерв’ю не намагається зайняти позицію серед барикад. Для нього це відокремлена від особистості історія про уособлення італійців на прикладі найвельможнішого серед них. Тому фільм в італійському прокаті та вийшов під назвою «Loro» (дослівно «Вони»), що насправді не рятує стрічку від звинувачень у нехлюйстві, безтурботності та відсутності моралі, якими італійська преса наділила «Сільвіо та інші». У тій же таки Італії режисеру вистачило впевненості в успіху, аби випустити фільм у двох частинах (майже три з половиною години). І лише наприкінці першої Тоні Сервілло з’являється у гримі Сільвіо Берлусконі, який схожий на посмертну маску Йосифа Кобзона. Українським глядачам пощастило більше – нас чекає міжнародна версія на дві з половиною години, яка попри довгий хронометраж могла би бути ще коротшою.
Перша проблема із «Сільвіо та інші» полягає в тому, що це такий собі Ultimate movie для Соррентіно. Він вже досліджував життя еліти у «Великій красі», розмірковував про вік у «Молодості» та препарував політичні кар’єри можновладців у «Дивовижному». Для глядача, незнайомого з його творчістю, стрічка скидатиметься на музей, в якому режисер нахабно вихваляється своїм неповторним візуальним стилем та витонченістю, що граничить з нахабством талановитого сценариста. Адже цього разу Соррентіно нехтує будь-якими структурами, забираючи у стрічки не лише фінал (так, його тут немає), але і помістивши головного героя фільму на сорокову хвилину фільму. До моменту появи Берлусконі доведеться нудьгувати на кокаїнових вечірках із Серджіо – сутенером, який підписує вагомі контракти, влаштовуючи своїх дівчат на «роботу» для політиків.
Разом із сюжетною лінією про Серджіо стається проблема номер два: надмірна об’єктивація. Якщо у 2018 році перемогу у цій категорії одержав Абделатіф Кешиш зі своїм «Мектубом», то Паоло Соррентіно тепер може отримати першість за рік наступний в українському прокаті. У фільмі так багато оголених дівчат, що просто втомлюєшся від цих нескінченних вечірок зі змішаним алкоголем у бокалах та пакетиками кокаїну по кишенях. Це перебільшення режисер ще й спробував екстраполювати на прийом, який використав свого часу Адам МакКей у «Грі на пониження»: пояснити складні речі простою мовою. Однак, такі пояснення знецінюються під тиском хронометражу та, власне, непотрібності для сюжету. Коли один із відвідувачів вечірки пояснює дію екстазі, то подібне підморгування до глядачів не лише траплялося у попередніх фільмах Соррентіно (щоправда, йшлося здебільшого про мистецтво), але й поширилося на решту стрічок світового кінематографу. І все було б добре, якби Соррентіно не прищепив свою фірмову інтонацію «high-brow джентльмена».
З «Сільвіо та іншими» насправді відкривається ще більша проблема, яку можна було б нумерувати третьою, якби вона не узагальнила всі попередні. Здається, що з прихильністю кінокритиків та аудиторії Паоло Соррентіно перейшов тонку межу, на якій він вправно балансував між мейнстримом та авторською ходою у велике кіно. Після «Молодого Папи» йому вже нічого сказати про життя великих, тому він фактично говорить те саме, але про більш скандальних персонажів. І найбільше в цій історії лякає олюднення персонажа Берлусконі, який відомий своїми безглуздими витівками та махінаціями. Грайлива манера оповіді немов підіграє його жартам, а харизма Тоні Сервілло сама по собі створює прихильність до головного героя. Кіно про Сільвіо Берлусконі ще й запізнилося у своїй актуальності на кілька десятків років, адже зараз його майже не згадують. Ба більше, Соррентіно вибрав не найцікавіший період його життя: між третім та четвертим обранням на посаду прем’єр-міністра.
Найцікавішою ж видається кінокарта сучасної Італії, в якій Соррентіно зайняв місце співця високого, а Аліче Рорвахер знімає фільми про життя соціального класу щабелем дещо нижче. І жоден з них не поступається у талановитості, хоча у першого за плечима вже назбиралася солідна фільмографія та репутація. Втім, Паоло наприкінці фільму робить погляд вниз (чи то пак вверх), коли після страшного землетрусу кран піднімає напіврозбиту статую Ісуса Христа. З одного боку режисер не відмовляється від своїх релігійних метафор спокути та прощення за гріхи, а з іншого – створює ці метафори настільки товстими, як шматки бездріжджового хліба, який важко проковтнути без масла. І це вкрай насторожує перед новим сезоном «Молодого Папи».
