В українській культурі село традиційно асоціюється з минулим, класичним, віджившим. Українське село дійсно вже давно не в центрі мистецьких інтенцій, всі входи та виходи до теми дослідили ще у ХІХ-ХХ столітті. Проте Валентин Васянович знайшов одні двері, в які до нього ніхто не входив.
Він пропонує архетипічну історію, яку б мав за честь розповісти Карл Густав Юнг: Мати й Син живуть у Селі. Їх оточує Побут, Худоба та Сусіди. Село і є всім їхнім життям, і його смерть з кожним днем відкладається, допоки у Матері й Сина є Сили.
Схоже на якусь притчу з обов’язковою мораллю, та цього разу Мудрець в кінці не розтлумачить весь зміст свого оповідання. Справа у тому, що на роль Мудреця режисер ставить кожного глядача, випробовуючи його цінності.
Тому фільм Васяновича одночасно депресивний й надихаючий. На одному полюсі старіюча мати, пияцтво селян, прогресуюча сліпота Сина, а на іншому – усього лише воля до життя. Хайдеггеріанці, послідовники Камю і Жана-Поля Сартра могли б вбачати у цьому безпорадність людини на полі можливостей, беззмістовність існування та всякий інший тлін. Але екзистенційність хоч, звісно, проривається назовні, проте більше у життєствердному значенні.
Така бінарна екзистенція є темою режисера, що не втомлюється показувати, як може обернутися життя і яким воно є. «Присмерк» цілком вписується в цю парадигму, граючи напівтонами, які стають чіткішими під пильним оком документальної камери. За тлумачним словником, присмерк – це напівтемрява після заходу або перед світанком. Саме глядач і має обрати значення, яке йому ближче, з боку ж режисера для цього зроблено все необхідне.
