Останніми роками у фільмах студії Disney існують два головних тренди: це ігрові адаптації культової анімації, як-то «Попелюшка» чи майбутня «Білосніжка», або стрічки, що намагаються переосмислити образи класичних лиходіїв/лиходійок, як-то «Малефісента» чи «Круелла». Проєкти першої категорії сприймаються аудиторією доволі прохолодно, хоч і приносять студії неабиякі прибутки. Водночас, представники другої здаються вже більш креативними та цікавими. «Муфаса: Король Лев» ніби балансує між цими двома трендами.
Неодноразово для таких проєктів студія наймала талановитих режисерів із власним баченням, але виходило не завжди успішно. У випадку з Ґаєм Річі та його «Аладдіном» вдалось відносно непогано, а ось Тім Бертон, після релізу «Дамбо», пообіцяв більше ніколи не працювати з Disney.
Черговим іменитим автором у цьому списку став Баррі Дженкінс – лауреат «Оскара» за картину «Місячне сяйво». Він зробив собі ім’я, знімаючи повільні та витончені соціальні драми, що переважно говорили про проблеми темношкірого населення Америки. Чому він погодився створити високобюджетний блокбастер про співаючих левів, сповнений CGІ? Це питання, за його особистими підрахунками, режисер чув 400 разів. «Я відчув, що просто не можу відмовитися», – відповідає Дженкінс.
То яким вийшов «Муфаса»? Це прояв творчості талановитого режисера або чергова спроба студії монетизувати ностальгію? Давайте спробуємо знайти відповідь.
Стрічка є приквелом ігрової адаптації культового мультфільму «Король Лев», що вийшла у 2019 році. Фільм починається з того, що мандрил Рафікі, за підтримки легендарного дуету Тімона й Пумби, розповідає молодій левиці Кіарі історію її дідуся Муфаси. Це легенда про маленьке левеня, яке втратило домівку й батьків, але згодом перетворилося на справедливого короля та, звісно ж, про його названого брата, відомого за ім’ям Шрам.
Серцевиною стрічки є еволюція стосунків між Муфасою і Такою (це ім’я він носив до того, як стати Шрамом). Їх конфлікт, що поступово розвивається протягом усього хронометражу, на перший погляд може здаватися вельми схематичним. Однак, у його основі закладені фундаментальні причини більшості суперечок між чоловіками – прагнення до влади й любов до жінки. Режисеру вдається надати глибини цьому протистоянню, додавши сюди вагу невиправданих батьківських сподівань, що лежать на молодому принці, та кардинально різні умови, у яких формувалися характери та особистості суперників. Ці складні стосунки, що коливаються між близькою дружбою та кровною ворожнечею, дещо нагадують історію Шарона і Кевіна з «Місячного сяйва».
Драматизм основного конфлікту періодично розбавляється комедійними вставками, за які звично відповідає дует Тімона й Пумби. У їх арсеналі жартів поповнення: крім звичних каламбурів на теми голоду та смороду, вони тепер ще й відпускають іронічні мета-коментарі, висміюючи театральні постановки їх пригод та надмірний захист авторських прав. Можливо, ці ремарки є ще й проявом гумору від Баррі Дженкінса.
Як і в будь-якому продовженні, тут достатньо різноманітних відсилок до оригінальної стрічки, починаючи зі саундтреку Ганса Ціммера та закінчуючи вражаючою кількістю візуальних цитат. Однак, на відміну від більшості приквелів, картина не обмежується поясненням про походження певних атрибутів, на кшталт, скелі, на якій підіймали маленького Сімбу. «Муфаса» прагне зробити свій вклад у міфологію «Короля Лева» завдяки новим фактам про героїв, яких ми, здавалося би, добре знаємо.
Неочікувано від проєкту Disney, тут можна побачити й певні паралелі з нашими реаліями. В одній із кульмінаційних сцен промова Муфаси перед іншими тваринами багато чим нагадує промови українських лідерів, спрямовані до західних партнерів. Однак, носороги та жирафи виявляються більш раціональними та готовими до активних дій, ніж представники ООН та інших подібних організацій. Враховуючи важливість соціального аспекту в попередніх роботах Дженкінса, можна припустити, що ця паралель зовсім не випадкова.
То, що таке «Муфаса»: самобутнє авторське кіно чи бездушний студійний проєкт? Як часто буває, правда знаходиться десь посередині: тут відчуваються і фірмові елементи режисерського стилю Баррі Дженкінса (складні стосунки між героями, персонажі, яких не приймає соціум, знайома естетика постановки кадру тощо), і «студійна рука», яка все контролювала і підлаштовувала під стандарти Disney.
Можливо, в мені говорить хлопчик, який багато років тому незліченну кількість разів передивлявся на касеті «Король Лев». Але завдяки свіжому погляду на культових персонажів та зануренню у міфологію цього світу, новий фільм відчувається хитким промінчиком сяйва в темряві поверхневих діснеївських ремейків, сиквелів та приквелів.
