1977 рік. Рідлі Скотт тріумфально повертається з Канн. Там відзначили як найкращий дебют його фільм про двох офіцерів наполеонівської армії, які 16 років билися між собою на дуелях. Фільм «Дуелянти» заснований на оповіданні Джозефа Конрада, якого у свою чергу зацікавила реальна історія двох непримиримих суперників.
«Дуелянти» багато в чому натхненний Стенлі Кубриком та його видатним «Баррі Ліндоном». Молодий Рідлі, як і його колега, використовує у фільмі природне світло та бере за взірець класичний живопис. Не менш важливою для режисера є історична відповідність «Дуелянтів», тому прискіпливо відтворюються як костюми ХІХ століття, так і фехтувальні техніки тих часів.
Очевидно, що саме звідси треба вести відлік «Наполеона», який озирається на «Баррі Ліндона» та досвід «Дуелянтів». «Наполеон» – якщо і не проєкт мрії Рідлі Скотта, то як мінімум давно жаданий. Вкотре режисер це підтверджує в інтерв’ю Deadline у 2021 році, де каже, що завжди захоплювався постаттю Наполеона.
Захоплювався ним і Стенлі Кубрик. Режисер починав працювати над сценарієм свого «Наполеона» після «2001: Космічна Одіссея». Втім, змушений був залишити проєкт після провалу «Ватерлоо» Сергія Бондарчука (дотепний факт: ту саму битву під Ватерлоо знімали в Закарпатській області) – гроші на наполеонівську тематику вже не давали.
Рідлі Скотт читав сценарій Кубрика і назвав проєкт мертвонародженим. Ці недбало кинуті слова можуть погано приховувати заздрість до величі попередника. Якої, імовірно, Скотт думав досягнути цим проєктом, адже коли берешся саме за історію Наполеона, то автоматично ставиш себе у ряд з класиками: визнаним шедевром Абеля Ганса 1927-го року і проєктом Кубрика, який бажає побачити кожен/кожна синефіл(-ка) у світі (над цим зараз працює Стівен Спілберг).
Чи запозичив Рідлі Скотт щось у Кубрика? Сказати складно, адже йдеться про історичну особистість. В обох фільмах є акцент на стосунках з Жозефіною Богарне, згадуються Тулонська битва, Аустерлітц, пожежа у москві, заслання на острів Ельба, Ватерлоо та багато іншого. Кубрик планував показати буквально ВСЕ життя імператора – від дитинства до смерті. Рідлі ж фокусується лише на сходженні до влади.
Фільм починається у 1793 році з відсікання голови Марії Антуанетти. Свідком цього стає Наполеон (у реальності Бонапарт не бачив цю страту, але «Наполеон» допускає чимало історичних неточностей), якого грає Хоакін Фенікс («Джокер»).
Невдовзі перспективного артилериста відправляють захищати молоду французьку Республіку у Тулон. Блискуча перемога приносить Наполеону генеральське звання та гарантує перспективне майбутнє. І тут на горизонті з’являється кохання всього його життя – Жозефіна Богарне (Ванесса Кірбі – «Корона»).
Лав сторі між Наполеоном та Жозефіною була однієї з принад стрічки. Зрештою, забагато говорять про імператора і замало про жінку, яка крутила ним як хотіла. Тінь цих стосунків у картині справді є і є надія, що вони нормально розкриті у чотирьохгодинній версії, яка вийде на AppleTV+ пізніше.
Але зараз зрозуміти чому імператор так жадає свою імператрицю і побачити її драму (зрештою, у фільмі її волю ламають) доволі складно. Роль Ванесси Кірбі зводиться до застиглого на обличчі сумного виразу та параду тісних корсетів з різної глибини декольте.
Взагалі це проблема більшості фільмів Рідлі Скотта – романтичні стосунки йому не дуже цікаві. Якщо це маскулінна історія, як-от «Гладіатор», «Робін Гуд» чи «Вихід», то жінки там займатимуть лише мінімально необхідний обсяг екранного часу. Якщо ж героїня у центрі оповіді, як у «Чужому», «Солдаті Джейн», «Тельмі і Луїзі», то вони пожертвують стосунками з чоловіками заради важливішої мети (якщо не будуть з ними ворогувати, звісно).
Друга очікувана принада стрічки – це ревізія образу Наполеона. Все ж у 2023-му році, після численних смертей, виною яким були і є диктатори (а Наполеон ним таки був), час для переосмислення спадку Бонапарта настав. Рідлі Скотт це десь якось розуміє, але є заручником власного захоплення цією фігурою.
Вже давно режисер закарбував для себе Наполеона як self made man’а, який виник нізвідки і був надто амбітним для свого часу. Тут самі собою напрошуються паралелі з Рідлі Скоттом. Касовий провал «Того, що біжить по лезу» обернувся культовим статусом стрічки, а критика історичних неточностей у його картинах давно перестала турбувати метра на тлі гарних бокс-офісів. Цитата Наполеона з трейлеру цілком могла би належати Рідлі: «Я перший, хто визнає свої помилки. Я просто їх не роблю».
Тому не дивно, що Рідлі впускає аристократичне походження Бонапарта (що справді не дуже важливо для фільму) і ніби не цікавиться відповідальністю свого героя за ті чи інші вчинки. Наприклад, дивно бачити жорстокий розстріл натовпу з артилерії як прохідний епізод. Навіть якщо протестуючі виступають за повернення монархії.
На противагу цьому епізоду «Наполеона» можна згадати «Пітерлоо» Майка Лі – теж британця. Пролетарська драма розкачує нас численними промовами, які закінчаться трагедією і масовими розстрілами. І тут проявляється авторська позиція до цієї події, яка трактується дуже і дуже однозначно як жорстоке придушення свободи.
Так само, ніби проти своєї волі, Наполеон влаштовує переворот. Той переворот, який зрештою зробив його імператором і дав необмежену владу. Невпевненість Бонапарта тут грає на руку нашій емпатії, але звідки взявся цей страх у людини, яка блискуче розвалила перед цим британський гарнізон та безжально розмазала співгромадян(-ок) – неясно.
Камінчиком, який хитає цю монолітність фігури є жорстокі битви. З ними, – і це третя очікувана принада фільму, – все склалося непогано. Тут їх трошки більше, ніж у перших п’яти сезонах «Гри престолів» – цілих шість (з 81 сутички, де брав участь Наполеон). Запам’ятаються своєї епічністю переважно Тулон (забавно проводити паралелі між цією сценою та прологом «Довбуша» Олеся Саніна) Аустерлітц та Ватерлоо. Розчарують – Бородіно та CGI спалення москви, яку віддали без бою.
Для тих, хто пам’ятає хореографію боїв у «Гладіаторі» чи «Робін Гуді», тут Рідлі розкриється дещо інакше – він прикручує свій улюблений саспенс/очікування бою на мінімум і розриває на шматки людей та коней значно швидше, ніж раніше. Смакування подробиць битв є такою собі мораллю від пана Рідлі. Ось, мовляв, дивіться до чого призводить війна.
Водночас, критики причин цієї війни у фільмі немає. Британцю, який звик мислити масштабами імперії, якій належали численні володіння за межами країни, дуже зрозуміло, чому колонізатори можуть чубитися між собою. А от чому цього не мало би ставатися – це вже значно складніша матерія.
Тому тут не буде моментів слабкості від Наполеона, який оголошує чи йде на війну. Тому тут не буде акцентів на спробах домовитися, яких у реальності було чимало. І тому тут не буде показана державницька діяльність Бонапарта, яка при свій кривавості фігури, для Франції мала важливе значення.
За Скоттом війни ведуть симпатичні впевнені (інколи ні) чоловіки, а наслідком їх дій стає лише статистика жертв у кінцевих титрах. Втім, самому Рідлі ці цифри не дуже цікаві, адже якщо таку статистику не можна показати епічною битвою, то окремих жертв він «загубить» між монтажними склейками.
