Понад 50 років за адресою Антоновича, 180 у Києві стоїть визначна пам’ятка радянського модернізму. «Літаюча тарілка», як її називають у народі, спроєктована Флоріаном Юр’євим у 1971 році і, можливо, найкраще характеризує його творчий спектр.
Режисеру-документалісту Олексію Радинському вдалося підібратися близько до творця «Тарілки». Флоріан спочатку поставився скептично, коли режисер запропонував знімати спробу рейдернути архітектурну пам’ятку. Однак Олексій, через свій інтерес до модернізму та щире бажання звернути увагу на безконтрольну трансформацію міста, завойовує довіру Флоріана. Так він починає документувати масштабний процес переговорів навколо пам’ятки й поступово вибудовує свій повний метр.
Основна сюжетна лінія розвивається навколо боротьби архітектора за автономність свого творіння, на яку зазіхають забудовники торгового центру. Флоріан – протагоніст-індивідуал, який бореться із загрозою знищення справи свого життя. Антагоністом виступає колектив, очолюваний Вагіфом Алієвим, російським мільйонером і власником торгового центру Ocean Mall (не плутати з Ocean Plaza).
Саме на цей конфлікт звернена кінематографічна експресія режисера. Радинський проводить видиму паралель між поколіннями, а відповідно, і цінностями та підходами. Режисер звертає увагу на те, як швидко ці підходи змінюються. Як вони загрожують культурній спадщині міста й унікальному ставленню до архітектури. Сам Олексій каже, що активістські фільми мають бути насамперед актуальними для тих, хто їх робить. Мабуть, саме тому абстрактна реалістичність Флоріана відображена з прихильною повагою.
Природне за Флоріаном Юр’євим
Флоріан сідає за піаніно, де над клавішами намальована палітра, і грає коротку партію по цих нотах. «Бачите? Вони холонуть», – Флоріан проводить рукою вправо, де найвищі тони забарвлені у темні тони.
Ідея про цілісність музики й кольору є провідною у всіх векторах його художніх пошуків. Таке сприйняття бере свій початок із дитинства творця, яке пройшло у Сибіру через заслання його батьків. Тундра залишається для нього найкольоровішим місцем на Землі. Для митця колір, як і звуки, – це природна, гармонійна мова природи, і між ними немає розрізнення. А природа кристалізує саме суспільство, тому Флоріан, відповідно, особливо уважний до цього в архітектурі.
В якомусь сенсі «Літаюча тарілка» – це особиста відповідь соціалістичному реалізму, який розглядав мистецтво як засіб агітації та пропаганди. У 1960-ті тоталітарну утопію потіснить модернізм, який буде переосмислювати архітектурне призначення та художнє мислення в просторах міста. У баченні Флоріана архітектура має відображати суспільні відносини, які дещо хаотичні. Так його реалізм і захоплення природою знайшли своє продовження в архітектурі. За його словами, «Тарілка» не принижує людину, а навпаки, має розкривати людське значення та можливості.
Прекрасне за Вагіфом Алієвим
Фасад «Тарілки» має не тільки символічне значення. За задумом Юр’єва, це мав бути простір для кольоромузичних постановок. Сферична форма створює ідеальну акустику для звуку і світлових хвиль. Блоки під пам’яткою є основою музичного ритму, що об’єднує загальну композицію та продовжує ідею митця про гармонію міста й людини.
Проте КДБ вважало інакше, і приміщення стало центром науково-технічної інформації. Сьогодні, на зміну КДБ, диктувати свої правила прийшла забудовна мафія.
Флоріан стверджує, що архітектура не має бути частиною чогось незначного, на кшталт торгівлі. Проте в архітектурних планах команди Алієва була ідея саме так змінити призначення «Тарілки». Вони прагнули розширити торговий центр і використовувати пам’ятку як частину ансамблю головного входу. Насправді це означало її експлуатацію. На початку перемовин з’ясувалося, що забудовники не тільки остаточно визначилися з призначенням «Тарілки», а й обрали колір фасаду. Так з’явилася назва короткого метру Олексія Радинського «Колір фасаду: синій», що відсилає до цитати Вагіфа Алієва, а згодом ця стрічка розширилася до повного метру та стала «Нескінченістю за Флоріаном».
Оскільки Флоріан Юр’єв вже не вперше бореться за свої творчі висловлювання, на численних нарадах він відкрито сміється з безглуздості проєкту, який називає не інакше як «архітектурним чудовиськом». Режисер уважний до реакцій Флоріана в ці моменти та фіксує їх на крупних планах, даючи глядач(к)ам прослідкувати за спектром емоцій героя. Видно, що цьому є й особиста цікавість автора, який казав, що на будь-яких зборах Флоріан здавався єдиним, хто має здоровий глузд.
Синтез за Олексієм Радинським
Якщо спробувати визначити характер подачі Радинського, можна помітити закономірність у діалектичному протиставленні «буденної» документалістики проти абстрактної образності. Потік думок героя, стосовно його підходу до світу та творчості, дещо нерівний, тому історія рідко розповідається лінійно. Саме тому завдання відобразити насичений портрет Флоріана як митця, так і людини заздалегідь не було легким.
Втім, у режисера в руках виявився унікальний ресурс для досягнення цієї мети – випадково знайдена плівка з незакінченим фільмом Флоріана. Цей авангардний витвір митець присвятив воді й деревам. Кадри бурхливого листя, моря спокійного і не дуже, зняті з різних ракурсів та хаотично змонтовані, що вказує на глобальну могутність природи.
Найбільшу смислову силу має створений режисером синтез із кадрового протиставлення між сірістю рутинної забудови та різноманітним архівом Флоріана. Режисер підкреслює цей перехід, затримуючись камерою на його творах, на які за мить накладається голос героя, випереджаючи свою появу в кадрі. Це головна монтажна формула, запрограмована авторським баченням режисера.
Ця діалектика має символічну силу, яка натякає, що «Тарілка» – це не тільки денотативне значення архітектурної пам’ятки. В конотативному значенні вона виступає загальним ставленням сучасності до архітектури, яка потопає в рекламних вивісках.
Нескінченність поділена на одиницю
Коли Флоріан починає говорити про життя і смерть – його філософія змінюється математикою. За Флоріаном, галактика смертна, як і людське життя. Можна формулювати все, що завгодно, але однаково в кінцевому підсумку це буде одиниця, поділена на нескінченність. Ці монологи конфліктують із кадрами сірих хрущовок, які викликають сум і тривогу. «У математиці це рівно нулю», – ствердно звучить з-за кадру.
Такі невтішні роздуми наприкінці життя і творчості ще раз підкреслюють те, що Флоріан – справжній реаліст і справді перебуває в гармонії зі всесвітом. Він, слідуючи власним канонам, з гідністю закінчує свої справи й навіть встигає поділитися поглядом на нескінченність.
На початку війни Вагіфа Алієва затримала СБУ, але наразі його доля невідома. Він зник, проте його будівельні крани знов нахабно з’явилися біля «Тарілки». На яких умовах російський забудовник продовжує зрощувати своє чудовисько – не зрозуміло. Навряд чи фільм зможе їх зупинити, але він здатний нагадати про сенси архітектурного об’єкта, його творця та мобілізувати активістів у найближчому майбутньому. Зрештою, і на думку Олексія Радинського, кіно є дієвим інструментом соціальної критики, проте вона не розрахована на миттєвий результат.
Бонус
Передбачення Флоріана про російський нацизм. Матеріал не увійшов у фінальний монтаж.
