Перехід осені в зиму вже 19 років поспіль супроводжується показами нового британського кіно. Водночас, воно складається з авторських висловів режисерів різних країн. То француженка Клер Дені відправляла в космос американця Роберта Паттінсона, то Йоргос Лантімос мучив австралійку Ніколь Кідман у своїх фільмах. Здавалося, що британські студії готові екранізувати будь-який химерний сюжет і цим втерти носа стрімінговим сервісам із їхньою політикою вседозволеності.
Цьогорічна добірка Arthouse Traffic складається з не менш вражаючих історій, що розраховані на різну аудиторію. Класики Кен Лоуч та Аґнєшка Голланд не втомлюються дивувати працездатністю своїх прихильників. Заразом, Пітер Джексон звертається до документалістики, щоб розфарбувати воєнну кінохроніку. У цій строкатій компанії з’являється Азіф Кападіа, який знімає вже третій документальний байопік – цього разу про Дієго Марадону. Наш гайд – це спроба полегшити вибір між шістьма стрічками, серед яких насправді кожна варта перегляду. З 28 листопада до 4 грудня всі шість фільмів можна переглянути в кінотеатрі «Жовтень».
They shall not grow old, реж. Пітер Джексон
Вони не постаріють
Сторіччя після закінчення Першої світової війни не могло обійтися без грандіозної події й у світі кіно. На допомогу покликали прихильника новітніх технологій Пітера Джексона, який після проведеного часу в архівах BBC створив монтажний фільм. «Вони не постаріють» – це документ епохи, де розфарбований та відреставрований аудіовізуальний твір знову актуалізується. Джексон використав справжні голоси ветеранів Першої світової, щоб нагадати глядачам, наскільки реальною може бути війна. Нехай і минуло сто років з моменту її закінчення, але людські історії досі зринають у спогадах родичів очевидців. Після такого фільму ці розповіді вже не здаватимуться відлунням.
Sorry, we missed you, реж. Кен Лоуч
Вас не було на місці
Родина з Ньюкаслу переживає тяжкі часи ще з кризи 2008 року. Рікі важко працює, щоби забезпечити своє сімейство необхідним. Не менше зусиль докладає і його дружина Еббі. Аж ось, на їхнє щастя, з’являється можливість вибратися зі злиднів. Вони купують фургон для кур’єрської служби, але тепер родинний добробут опиняється під загрозою.
Ще на каннській прем’єрі стрічку Кена Лоуча звинуватили в повторюваності фабули «маленької людини проти системи в Британії», яку він вже показував у «Я, Деніел Блейк». Однак, гуманізм Лоуча останнім часом став невід’ємною частиною його життя, тож і не варто чекати переходу в іншу категорію. Тим паче, естетичний смак режисера досі не змінився – він насолоджується поезією маленьких міст Англії. Кен Лоуч звертає увагу на ті проблеми, про які його колеги вже давно забули. Тож це не повторюваність у творчості, а радше прицільний фокус, що вимагає такого підходу.
Only you, реж. Гаррі Вутліфф
Тільки ти
Поки на Netflix не з’явилася «Шлюбна історія» Ноя Баумбаха, у кіно можна до неї підготуватися. «Тільки ти» – це мелодрама про пару, яка утворилася після одного one-night-stand напередодні Нового року. Життя хлопця та дівчини змінюється, коли вони дізнаються про вагітність. Стосунки пришвидшуються. Пара вже й живе разом, але незаплановані зміни починають руйнувати їхні погляди на спільне подружнє життя. І пристрасть поволі зникає.
Прем’єра стрічки на Лондонському кінофестивалі зібрала багато хороших відгуків від кінокритиків. Та найцікавішим у конструкції фільму стає акторська гра Лайї Кости («Вікторія») та Джоша О’Коннора. Обидва спробували максимально віддатися своїм ролям і тому претендують на найбільш переконливий перфоманс року.
Mr. Jones, реж. Аґнєшка Голланд
Ціна правди
Стрічка оповідає історію Гаррета Джонса – валлійського журналіста, який викрив світу правду про Голодомор. Спершу чоловік збирається в Москву, аби дізнатися причини швидкої модернізації Радянського Союзу після страшної війни. По приїзді Джонс усвідомлює, якою ціною СРСР дістався такий «розвиток». Кілька сцен режисерка Аґнєшка Голланд знімала в Харкові, тож можна впізнати багато локацій. Прем’єра відбулася на Берлінському кінофестивалі цього року, де фільм взяв участь в Основному конкурсі. На обидва покази завітає й сама режисерка, щоби розповісти про деталі цього проєкту, що готувався до кінопрокату кілька років.
Diego Maradona, реж. Азіф Кападіа
Дієго Марадона
Прізвище Марадони знайоме навіть тим, хто не захоплюється футболом, але підступитися до створення фільму про нього – ризикована справа. Футболіст сам пішов назустріч і надав Азіфу Кападіа для фільму близько 500 годин власних відеоархівів. Режисер вже не вперше береться за літописання життя знаменитості. За стрічку про Емі Вайнгауз він отримав «Оскар», а його документалку про гонщика Айртона Сенну досі пам’ятають не лише фанати Формули 1. Між цими картинами Кападіа робив невелику перерву, в яку встиг спродюсувати індійський трилер та зняти кілька серій для фінчерівського «Мисливця за розумом». Тому, як ви вже зрозуміли, «Дієго Марадона» – це найбільший must-see серед документалістики цього року.
Little Joe, реж. Джессіка Гауснер
Малюк Джо
Цьогорічний Каннський кінофестиваль став справжнім відкриттям для нових імен у жіночій режисурі. Серед них ім’я Джессіки Гауснер займає особливе місце завдяки трилеру «Малюк Джо». Це історія про вирощування квітки-антидепресанта, яку головна героїня дарує своєму синові. Звісно, за традицією жанру починаються дивні та страшні речі.
Якщо помітите паралелі з творчістю Міхаеля Ганеке, не дивуйтеся: режисерка працювала з австрійцем над «Кумедними іграми» в сценарній групі ще в 1998 році. Тож є ймовірність відчути холод від поглядів її акторів. І деякі з цих поглядів дійсно працюють. Емілі Бічем, наприклад, узяла нагороду за найкращу жіночу роль на Лазуровому Березі.
