Джима Джармуша завжди приваблювали прості речі: кава та цигарки, нічні поїздки на таксі та й взагалі людські пересування, адже хіба є що цікавіше? А ще від самого початку кар’єри він незмінно звертався до літератури: пригадайте, наприклад, героя Джонні Деппа, названого за іменем поета Вільяма Блейка в «Мерці», або ж читання уголос «Пісень Мальдорора» Лотреамона у «Постійній відпустці». Поети вже неодноразово з’являлися у фільмах Джармуша, але їм завжди ніби бракувало екранного часу. Принаймні, досі.
Джармуш виправляє недоліки, єднаючи естетичні пошуки останніх робіт із елементами, що вже раніше ставали йому в пригоді. Отож розповім про окремі важливі елементи «Патерсона», а вже цілу картину вам доведеться збирати самотужки при перегляді (не спойлерити ж фільм, еге ж?).
СІРНИКИ
Здається, Джармуш уважніше за всіх придивляється до сірникових коробок. У «Межах контролю» він створив з них водночас важливий потаємний засіб комунікації і промовистий символ-деталь. У «Патерсоні» режисер знову звертається до сірників як до універсальної деталі – і водночас метафоризує їх. Сірники недарма набувають такого значення у фільмах Джармуша: без них, як відомо, не запалиш багаття. А вогонь, за Гераклітом – основний елемент світу, який весь час перебуває у русі.
РУХ
Рух ніби непокоїть Джармуша чи не щоразу, як він сідає за написання сценарію. У «Постійній відпустці» герой, мов перекоти-поле, змінює свої географічні координати; «Ніч на землі», «Дивніше, ніж в раю», «Поза законом», «Таємничий поїзд», «Межі контролю» – це ще навіть не всі фільми, де герої Джармуша вирушають у подорож, вирішуючи свої екзистенційні питання, або ж подорожують, аби просто пізнати життя таким, як воно є.
Таке вельми закономірно наштовхує на асоціації із роуд-муві, один з улюблених американських жанрів. Деякі дослідники навіть називають його анти-вестерном – через рух вже освоєними та дослідженими територіями. Тим паче, що тепер герої найчастіше вже не прямують далі на захід, а подорожують, скажімо, на схід. Навіть зважаючи на це, «Мрець» все одно скидається на справжній шах і мат: тут і роуд-муві, і той анти-вестерн, на який ми заслужили. Крім того, як я писав вище, у «Мерці» стається справжній камінг-аут Джармушевої любові до поезії.
ПОЕЗІЯ
У «Патерсоні» поезією сповнене усе: вона вирує у буденному житті, насичує вулиці, а вірші пишуть випадкові перехожі та маленькі діти. Крім того, Джармуш про всяк випадок показує книжкову полицю головного героя, де можна знайти чимало видатних імен. Та мені здається, що слід звернутися до одного, яке у «Патерсоні» відсутнє, але згадувалося раніше – Лотреамон.
Лотреамон, якого читають у «Постійній відпустці», не тільки попередник сюрреалістів та їхній натхненник, а ще й достобіса талановитий автор віршів у прозі. Так само, як і «Патерсон», який щодня пише вірші у свою таємну книгу. Щоправда, Лотреамон, на відміну від героя Адама Драйвера, мав менші шанси сподобатися читачеві свого часу. Звісно, можна легко піддати сумнівам опору Джармуша на майже невідому біографію Лотреамона, але у демонстрації самого міста він використав дуже пропрацьований бекграунд.
РЕАЛЬНИЙ БЕКГРАУНД
Цей відпрацьований прийом потужно підживлював ще минулий фільм Джармуша, «Виживуть тільки коханці». Можливо, ми не до кінця повірили, що всі ці чудові речі створили/винайшли/втілили вампіри, але їхній світ дуже наблизився до нашого, змінімізувавши фантастичну частину. У «Патерсоні» реальності набагато більше: місто з такою назвою існує, його згадували саме ті люди, про яких говорять герої фільму. І так, Вільям Карлос Вільямс – реальна людина, та ще й один з найкращих поетів ХХ сторіччя. Його навіть перекладено українською.
Не те щоб від Джармуша нам були потрібні докази достовірності. Але згодьтеся, з ними сеттінг набуває об’єму і приємно поглиблюється. До речі, про заглиблення: останнім часом Джармуш все більше досліджує саме поняття та феномен творчості.
ТВОРЧІСТЬ
Саме творчості присвячені останні фільми режисера. Ще у «Межах контролю» Джармуш піддає реальність випробуванню, яке, здається, вона до кінця не проходить. Творчість – це те, що пробиває шар реальності та прямує кудись далі, за межу. Куди – це поки лишається поза кадром і, можливо, поза людським розумінням. Та поки нас цікавить творчість як універсальний інструмент Джармуша: чи це музика, як у «Виживуть тільки коханці», чи поезія як у «Патерсоні».
Важливо, що Джармуш не вбачає у мистецтві жодної таємниці: творчість народжується з найбуденніших речей. Десь з таким самим меседжем Майк Лі зображував Вільяма Тернера, знаного британського художника, без якого сучасне мистецтво могло б піти дещо іншим шляхом. Геніальний Тернер весь фільм підхрипує, майже не розмовляє і виглядає не надто приємним хлопаком. Туди ж і Пітер Гріневей – якщо ви бачили «Ейнзейштен в Гуанхуато», то не маєте ілюзій щодо геніїв.
Інша справа, як генії переосмислюють буденність. Колись Філіп Соллерс написав цілу книгу «Драма», яка намагається, озброївшись феноменологією та структуралізмом, зрозуміти, що ж відбувається, коли людина пише. Образна метафорика демонструє момент від всідання на стілець і до першого руху ручкою.
Джармуш услід за Соллерсом теж шукає витоки творчого акту, тільки фокусується на джерелах натхнення. Патерсон ними переповнений, втім як і будь-яке інше місто – варто лише уважно роззирнутися навколо.
[…] Ремсі, вельми часто називали «поетом від кіно». Після «Патерсона» це недивно, але візуальна поезія в його фільмографії […]