Матеріал підготували в рамках Інтенсиву кінокритики
«Пікнік біля Навислої скелі» переносить глядача в 1900 рік, в австралійський приватний пансіонат для дівчат «Епл’ярд». Чотирнадцятого лютого, після читання запилених романтичних листівок та затягування тугих корсетів, група учениць відправляється на пікнік до Навислої скелі, дикої місцевості на півночі від Мельбурна.
Сам пікнік виглядає, як картина прерафаелітів наяву: утроба лісу, наповнена теплим світлом полуденного сонця, атласні стрічки в золотих пасмах учениць пансіонату, романтика підліткової невинності та зображення природи в усій її фемінності та жорстокості.
Однак монотонний спів цвіркунів та довгі гіпнотичні кадри ніяк не дають глядачу розслабитися. Рівно опівдні стрілки кишенькових годинників тривожно завмирають, а троє дівчат – Міранда, Ірма та Меріон, а також їхня викладачка, безслідно зникають. Наче в моторошному сні, вони просто «розчиняються» в скелях.
І хоча місцями стрічка тяжіє до детективного наративу (пошуки зниклих дівчат, неоднозначні репліки та натяки з боку різних героїв), усе-таки, «Пікнік біля Навислої скелі» – це кіно споглядальне, а головний акцент робиться не на розкритті таємниці, а на зануренні в атмосферу, що заворожує своєю неспішною оповіддю.
Режисер Пітер Вір створює особливий галюцинаторний ритм, відводячи глядача подалі від усвідомлення фактів та складання пазлу детективної історії. Ховаючи моторошні таємниці за строкатими мереживами та запиленими шторами, він гіпнотизує аудиторію, повільно занурюючи її у світ пригніченої сексуальності та психозів дівчат-підлітків.
За основу для фільму Пітер Вір узяв однойменний роман Джоан Ліндсі, а сама історія про тендітних дівчат, які безслідно зникли, є псевдоісторичною (хоча деякі джерела й запевняють глядача, що все на екрані ґрунтується на реальних подіях, точного підтвердження цьому немає).
Міф про загублену дитину є доволі поширеним явищем в австралійських наративах, тому ніжний дівочий спів міцно вплетений в австралійські сказання нитками шовкової павутини та заколисує до сьогодні.
Сучасна попкультура теж багата на омажі та цитати до культової стрічки. Фільми Софії Копполи «Незайманки-самогубці» (The Virgin Suicides) та «Обдурений» (The Beguiled) переповнені м’якістю білого мережива та млосними поглядами цнотливих дівчат, а сама Коппола неодноразово зазначала, що «Пікнік біля Навислої скелі» мав суттєвий вплив на естетику елегантної меланхолії у її стрічках.
Однак, якщо ми абстрагуємося від культурного впливу та значного внеску до скарбниці світового кінематографа, «Пікнік біля Навислої скелі» – це кіно, в якому форма превалює над змістом. Візуальні образи, що ніби вийшли зі світу сновидінь, працюють значно сильніше, ніж сюжетні перипетії чи особистості героїв та героїнь.
«Пікнік біля Навислої скелі» про переживання та кінематографічний досвід, а не про катарсис. Якщо глядач не піддається гіпнотичному цоканню годинника, а вікторіанські сукні кольору молока не є його естетикою, йому не буде за що зачепитися.
Загалом увесь фільм більше нагадує стару скриньку, повну засушених троянд, мереживних хусток і кулонів із поржавілими срібними ланцюжками – у ній цікаво копатися, роздивляючися деталі та фрагменти історій, однак чітких відповідей її зміст не дає. А якщо ви не відчуваєте трепету до антикваріату, то й копатися в ньому не варто.
