Навряд чи для когось стане новиною, що цей фільм є першою в історії постановочною комедією. Але на цьому важливо наголосити: у «Политого поливальника» є сценарій, а за концепцію картини цілком і повністю відповідальні її автори. Елементам випадковості на кшталт собак, велосипедистів та екіпажів тут місця немає.
В основі фільму лежить простий гег, який швидко став класичним для молодого візуального мистецтва і навіть перетворився на мандрівний сюжет – так, «Политого поливальника» цитували свого часу і Жорж Мельєс, і Франсуа Трюффо. Сутність гегу досить невибаглива: юний шибеник наступає на шланг, перекриваючи подачу води, а недолугий садівник замість того, щоб пошукати очевидніших причин, зазирає в дуло шлангу, неначе сподіваючись ту воду відшукати. Власне, так і відбувається – жартівник прибирає ногу, і поливальник опиняється рясно политим.
Суто комедійна ситуація на цьому вичерпана. Далі садівник комічно женеться за хлопцем, що можна було б вважати логічною розв’язкою після описаної вище кульмінації. Та от цікавий нюанс: фіналом стає не цей епізод, а покарання хулігана, яке триває аж десять секунд – це складає чверть усього фільму та займає стільки ж, скільки й гег, заради якого «Поливальника» було знято. Вочевидь, фіналу відведена роль допоміжного жарту, але важко не погодитися, що з такою функцією впоралась би практично будь-яка сцена: наприклад, більш тривала гонитва, що за декілька років стала традиційним комічним елементом.
Припущення висунуте не даремно, адже на початку існування кінематографу головною атракцією було рухоме зображення. Такий запит вдовольняє гонитва, але не люм’єрівська сцена покарання, яку заслужено можна вважати найстатичнішою в усьому фільмі. Навіть враховуючи те, що композиція сорокасекундої кінострічки майже непомітна глядачеві через закороткий хронометраж (Люм’єр, звісно, були скоріш винахідниками, ніж митцями), все ж можна припустити, що успіх історії певною мірою завдячує формулі «злочину і кари».
Власне, масовий кінематограф і досі працює саме так: ми готові терпіти і навіть насолоджуватися будь-якими витівками екранного негідника (а хлопчику, безперечно, в узагальненому сенсі відведена схожа роль), знаючи, що в кінці його неодмінно буде покарано. Цей важливий елемент ідеології стимулює не тільки й не стільки природа кінематографу – дотримання обряду є неодмінною умовою глядацької втіхи. Отже, фундаментальний патерн було закладено ще 28 грудня 1895 року, але вже невдовзі з’явились перші режисери-бунтівники, які насмілилися на нього зазіхати. Одним з таких був Едвін С. Портер, про якого ми також розповімо найближчим часом.
