Олд фешен
Одинадцятитижневий знімальний марафон став тотальним розчаруванням для братів Коен. Ітан та Джоел уже завершили вісім стрічок, отримали три «гілки» за «Бартона Фінка» у 1991-ому та два «Оскари» за «Фарго» у 1996-му, тому напівпорожні зали у 1998 році на сеансах «Лебовські» виглядали, щонайменше, смутно і невесело. Ніхто не очікував 21 рік тому, що дурнуватий фільм із матюками, насиллям та відсутністю чіткого наративу, стане наріжним каменем того, що зараз називають «коенівське кіно» та започаткує релігію.
У будь-якого культового коктейлю є своя склянка. Олд фешен, у який потрапив «Великий Лебовські» – це уже сформований стиль «режисера із двома головами»: карикатура на нуар у всіх рівнях, галерея ідіотичних персонажів, еклектика фронтиру і мегаполісу та реалістичні до абсурду діалоги. Проте, щоб стати класикою, однієї тари недостатньо – усі вищеперелічені інгредієнти у «Лебовському» змішані по-новому, та й акторський склад, хоч і знайомий Коенам за згаданими уже «Бартоном Фінком» та «Фарго», отримує нові амплуа. Варто, утім, спершу подивитись, що за кубик бовтається всередині склянки та розмотати усі нитки килима, якими шитий сюжет.
Лід
Історія у «Великому Лебовські» – це сюжетна брила, яка повільно тане всередині особливого стилю Коенів і формує коктейль. Сам по собі лід, зрозуміло, не створює ні смаку, ні міцності, ні шарму, але у поєднанні із іншими елементами утворюється той самий рецепт, який притягує до себе глядачів уже другий десяток років.
Фабула фільму водить глядача інтер’єрами холостяцького барлогу Чувака (Джеф Бріджес), боулінговими доріжками, особняками мільйонерів, театрами, дайнерами, арт-пристанями, пентхаузами порномагнатів, похоронними бюро і по факту, повертається у вихідну точку, як і перекотиполе з початкових кадрів. Лагідним мурчанням вусатого Сема Еліота оповідач натякає, що ця історія, подібно до іншого фільму Коенів «Після прочитання спалити» (2008), нічому нас не навчить.
Класична схема «подорожі героя» у підсумку не спрацьовує: Чувак залишився тим же персонажем, що й був на початку фільму. Його закрутило у вирві кримінальних афер, співпадінь і нещасних випадків, але герой Бріджеса виходить із цього водовороту абсолютно сухим.
Коени граються із увагою читача, витягуючи з кишені макгафіни, одним за одним – від легендарного килима, який задавав стиль усій кімнаті до чемпіонства у боулінг-клубі чи касетника Creedence – усі цілі, які переслідують герої, приводять або нікуди, або у вихідну точку. Декілька сюжетних перипетій – лише контури для презентації персонажа на кшталт Ісуса (Джон Туртуро), а деякі колізії починаються і закінчуються у одній сцені (як-от морока Уолтера Собчака (Джон Гудмен) із собакою колишньої дружини).
Анекдотична історія без моралі, яку розповідає нам персонаж Сема Еліота, цілком органічно могла була б бути байкою, яку переказують одне одному завсідники барів. Сюжет, який розростається на ходу, нарощує масу лише за рахунок талої води. Утім, лише така комбінація абсурдності, бездіяльності та буфонади змогла б утримати форму культового кінофільму – у подорожі персонажів єдиних змін зазнає лише глядацька перспектива, збагачуючи горизонти персонажами та цитатами, що надовго залишаються у пам’яті.
Горілка
Градус культовості «Лебовскі» підтримує галерея різношерстих персонажів, які зустрічаються у подорожі Чувака. Їх характеротворчі особливості настільки варіативні та полярні, що поле інтерпретацій та асоціацій виявляється практично безмежним: від накладання матриці світогляду персонажів із Dungeons & Dragons до переліку смертних гріхів та пошуку біблійних алюзій.
Описи-наративи, якими Коени обрамляють не лише Чувака, часті сцени у кав’ярнях, наявність детективної лінії та femme fatale Мод Лебовскі (Джуліана Мур) намічають координати персонажів нуарного кіно, у якому щось пішло не так, а саме – із нього забрали усю серйозність та логіку. Глядачеві не потрібно знати минуле Джекі Тріхорна (Бен Газзара), щоб усвідомити містично-інфернальну природу цього власника бізнесу дорослих розваг. Усе вкладається у один таємничний малюнок чоловічих геніталій під час телефонної розмови. Така схема розкриття героя за допомогою жесту, репліки чи декількох взаємодій простежується упродовж усієї стрічки.
Персонажі як Уолтер Собчак чи Донні (Стів Бушемі) часто вступають у реакцію один із одним лише для того, щоб останній випав у осад (і, звичайно, заткнувся). Великий Лебовські (Девід Хаддлстоун) агресивно спалює всі особисті якості Чувака, вступаючи у відкриту конфронтацію та створює пару ледь не повної протилежності протагоністові стрічки. У свою чергу банда нігілістів, люди Тріхорна та водій таксі, який ненавидить, коли ображають гурт Eagles, слугують джерелом постійної загрози і подразнюють мильну бульбашку дзен-пофігізму головного героя. Усі герої реагують одне на одного, здавалося б, почергово, знаходячись у одній колбі, по черзі випаровуються, з’являються знову, кристалізуються чи узагалі анігілюються, як Донні.
Для того, щоб вибудувати цілісного героя, Коенам достатньо декількох реплік, які невдовзі отримують крила і перелітають у розряд інтернет-мемів. Глядач міцно зв’язує типажі із нав’язливими темами: В’єтнамом, трудологізмом, підлабузництвом, німфоманією, мистецьким наповненням тощо. Можливо, такий колаж із недалеких героїв, у яких немає нічого героїчного і став одним із наріжних каменів для постаменту культовості «Великого Лебовські».
Кавовий лікер
Смак кінофільму Коенів був би неповним без шарму дюдеїзму, із яким асоціюється стрічка у багатьох найбільш заядлих фанатів. Відповідь Чувака на головні питання Життя, Всесвіту і Всього такого виявилась настільки заразливою, що Олівер Бенджамін із Лос-Анджелесу навіть офіційно заснував релігію у дусі пародійного пастафаріанства.
Справа не лише у месіанському образі Джефа Бріджеса, хоча останній у халаті цілком-таки міг би з’явитись у рімейку «Ісуса Христа – суперзірки». Усі герої стрічки по факту керуються мотивацією «плисти за течією» у сценарних рамках особистості — чи це буде подорожування рікою на спині із косяком у руці у Чувака або ж войовничий заплив на територію несправедливості Уолтера.
Дискурс «Великого Лебовські» важко назвати дзен-буддистським чи навіть епікурейським (усе-таки такі персонажі як Брант у виконанні Філіпа Сеймура Гофмана несуть ідеологію корпоративізму та пристосуванства з домішками трудоголізму). Скоріше за все, наратив фільму можна було б охарактеризувати як «антистоїцистський». Незалежно від рис особистості, жоден герой стрічки, окрім, хіба що того самого мільйонера Лебовскі у назві, не обрав би шлях впадання у атараксію. Якщо несила терпіти життєві негаразди – може хрін з ним?
Стрічка 1998 року у своїй комічній та балаганній етиці, по суті несе меседж психотерапевтичний: «Страждати не обов’язково». Неважливо, обираєте ви шлях найменшого (Чувак) чи найбільшого (Уолтер) опору – головне не забувати про особистий комфорт та підлаштовуватись під обставини реальності, навіть якщо мова йде про заміну погребальної урни на банку з-під кави. Справжній дюдеїст не буде робити із цього трагедію, адже життя триває, і він не пропаде.
Вершки
Дивна особливість культових комедійних стрічок: вони не породжують масу епігонів, посилань та списку фільмів, який би можна було записати у категорію «На що це схоже». Згадати б навіть легендарну «Кімнату» Томі Вайсо: так, недолугі комедії знімають споконвіку і будуть знімати до кінця часів, але окрім «Горе-творця» (який радше є фанфіком на тему), рецепт катастрофічно смішної стрічки ніхто не повторив.
Те саме і з «Лебовські»: найбільше картина вплинула на самих Коенів, які через 10 років зняли «Після прочитання спалити» у декораціях світу Чувака без самого Чувака. Так, звісно що Хоакін Фенікс у «Вродженій ваді» ледь не косплеїть Джефа Бріджеса. Проте, далі ніж за межі «Великого Лебовські» кінематографічні інгредієнти і їх пропорції практично не виходять.
Може, це й на краще, що уже класична картина 21-річної витримки досі зациклена сама на собі, а її післясмак можна відчути де завгодно, окрім інших кінострічок. Однозначно на краще, що ми досі не отримали документальних історій та мемуарів у стилі «Як кіно, що провалилось у рік виходу, заснувало релігію». Куди не глянь – усі у виграші від того, що культ Чувака усюди, крім великого екрану. Ну а що сам Чувак? Сивий Бріджес у тапках із келихом «Білого росіянина» ще раз підтвердив, що Чувак не пропаде.
