Обережно – спойлери!
Описати новий серіал Кері Фукунаги та Патріка Сомервіля видається якимось аж надто неймовірним завданням. Зрештою, це не вдається навіть акторам, які приходять на Late Night шоу, які губляться у власних показаннях під час спроби переповісти сюжет. З одного боку це американська адаптація норвезького серіалу про шизофреніка, який потрапив до психіатричного закладу. З іншого боку – в американській версії від норвезького першоджерела залишилася лише шкіра та кості. Шоуранер Патрік Сомервіль скоріше взяв лише обрамлення оригіналу. «Маніяк» – дика суміш утопічного майбутнього, в якому люди намагаються жити та не втратити себе. Втім, радше деталізувати.
Джона Гілл грає Оуена – невпевненого у собі та дещо переляканого шизофреніка. Родина давить, аби той зізнався у злочині, якого не скоїв. Тим самим Оуен має відвернути неприємності від свого успішного брата, яким сім’я пишається. Оуен знаходить фармацевтичну корпорацію, яка тестує новий препарат, що мусить відкрити нечувані здібності для людини, яка хоче пізнати себе. Разом із ним до випробувань цих «ліків щастя» приєднується Енні – дівчина-хіппі, яка теж має родинні проблеми та намагається їх уникнути, взявши новий засіб для лікування на озброєння. Ще є третій герой – машина, що стежить за всіма учасниками експерименту. Вона була створена за алгоритмом, що представляє собою свідомість матері одного з творців нових ліків. Звісно, творець також має проблеми у сім’ї.
Перш за все у серіалі Сомервіля цікавий інтер’єр. Емма Стоун називає світ «Маніяка» ретро-футуристичним. Однак його варто розглядати радше під ідіосинкратичним кутом. У серіальному Нью-Йорку є статуя Екстра Свободи. При цьому статуя Свободи, за словами шоураннера, нікуди не дівалася. Головні герої можуть розплачуватися особливою послугою Ad Buddy (рекламний друг). Її особливість полягає в тому, що за тобою ходить людина, яка розплачується за тебе, але водночас постійно рекламує різноманітні товари. Ці маленькі деталі не відіграють жодної ролі для сюжету. Втім, чудово ілюструють ситуацію майбутнього, в якому інтернет взяв людство за горло та придушив його своєю рекламою. Життя у такому світі стає справді нестерпним, що в принципі додає мотивації Оуену та Енні здійснити крок на зустріч експерименту. Але це лише теорії.
Іншою деталлю вартою уваги є вигадані світи головних героїв. Після прийому препарату вони занурюються в анабіоз та уявляють себе різними персонажами, особливості яких дозволяють їм усвідомити власні помилки у житті. Це можуть бути секретні агенти, ельфи, орли або коханці родом із 80-х. Кері Фукунага не надто перенапружує свій світ локаціями, але робить кожну з них по-справжньому незабутньою завдяки деталям та нюансам, які легко пропустити за секунду перегляду. Побачене можна описати, як сцену з переодягненими у звірей парою із «Сяйва» Стенлі Кубрика. Це пронеслося в одну мить, але всі ми готові поклястися, що бачили це на власні очі.
Найважливіше у «Маніяці» – це, звісно, його тема, яка чудернацьким чином може бути близька глядачу, незважаючи на дивні тріпи, що затьмарили розум Оуена та Енні під час прийому ліків. Їхнє природне бажання звільнитися із сімейного життя та знайти себе римується з бажаннями вчених стати місіонерами у пошуку щастя для всього людства. Втім, їхня машина алгоритмів дає збій якраз завдяки тому, що побудована частково на людській свідомості. А як ми знаємо, людська свідомість теж прагне ясності. Раптово машина теж захоче щастя, теж відчує депресію на собі. Її мотиви цілком зрозумілі, адже призначення шукати щастя не відбирає головного бажання машини – це щастя саме по собі. Те ж саме відбувається із Оуеном. Попри власну боягузливість та шизофренію, як і будь-яка людина на Землі, він теж має право отримати свою порцію радості у цьому цинічному світі. І врешті-решт, Енні також заслуговує на хепі-енд у своїй історії, адже картає саму себе більше, ніж решта персонажів.
Усі герої «Маніяку» користуються схемою знаків, яка призводить один до одного. Такий собі фатум, що не дозволяє ухилятися та навіть замислювати над можливістю помилки вибору. Ймовірно, за цю дію відповідає Кері Фукунага. Він уже кілька фільмів поспіль керує невидимими нитками, що висять з персонажів його стрічок, аби вказати їм, що кожен рух мимоволі вдається марним. Фатальність кожної події у серіалі насправді підкреслює утопічність навколишнього світу. Всі герої прекрасно розуміють, що не знайдуть відповідей на свої запитання, проковтнувши три пігулки і прокинувшись від осяяння. Та спроби ще ніхто не забороняв, тому вони не відмовляються від своїх планів. Таким чином серіал будується на трьох китах відразу: комедії, трагедії та пригодницькому романі.
Врешті-решт, шоу здається по-справжньому щирим у спробі донести свій меседж до глядача, попри надмірну деталізованість. Так, серіал можна зробити коротшим, адже достатньо, мабуть, двох уявних світів, аби ми зрозуміли, наскільки сильно депресія поглинула персонажів серіалу. Хоча як тільки Джона Гілл набирається мужності, аби застрибнути в автомобіль Емми Стоун, відразу стає зрозуміло, куди хилить автор. Під всіма цими смислами знаходиться історія про просту дружбу, яка по-дитячому наївна та по-дорослому міцна. І нехай у світі майбутнього, перевантаженому рекламою та обмеженнями свободи, все ще існують люди з психічними неврозами та проблемами із самооцінкою, хіба ж вони не заслуговують на краще життя?
