Коли найбільші хвилі в історії кіно закарбували свій статус канонічності, у Східній Європі розвинулося несподіване явище – румунська нова хвиля.
Звільнені від диктатури Чаушеску, румун(-к)и прагнули змін та усвідомлення гіркого минулого на різних соціальних рівнях. Це інспірувало небувалий для Східної Європи сплеск пронизливого авторського кіно, яке закохало у себе провідні світові фестивалі. Наприклад, з 2003 до 2021 румунські кінематографіст(-к)и привезли 13 нагород з Канн, 11 нагород з Берлінале (три з яких – «Золотий ведмідь») та здобули одну номінацію на «Оскар».
Розповідаємо як ці кінематографіст(-к)и об’єднали комуністичне пекло і чорний гумор; як створювали напругу рівня моторошного горору не виводячи камеру за межі тісної кімнати; як їм вдалося не забувати про гуманізм у безпросвітній меланхолії і, найголовніше, як вони змогли передати глядачеві з будь-якої точки земного шару досвід комуністичної диктатури.
Політичні передумови
У 1965 році Чаушеску став генеральним секретарем Румунської комуністичної партії. Його реформи призвели до певних покращень в економіці та освіті. Однак, згодом режим ставав дедалі репресивнішим і авторитарнішим. Чаушеску створив культ особистості, використовував силовий апарат для підтримки влади та запровадив жорсткий контроль над ЗМІ і політичною активністю. Ба більше – прагнення незалежності від радянського союзу посилювало елементи націоналізму, що стали притаманною рисою режиму.
До кінця 1980-х країна опинилася в катастрофічному економічному становищі через борги та провальні економічні рішення. Вже через дев’ять років масові протести, які почалися з невеликих демонстрацій у Тімішоарі, поширилися всією країною. У грудні 1989 року вони досягли піку і військові та політичні еліти відвернулися від Чаушеску. Його та його дружину стратили за звинуваченнями у руйнуванні економіки і державних інституцій, збройний виступ проти народу та геноцид.
Саме тому політика завжди стоїть на чолі фільмів румунської нової хвилі. Режисерів однаково цікавило як і деталізоване вивчення часів диктатури, так і перехід румунського соціуму від тоталітаризму до капіталізму. Герої(-ні) в таких фільмах ніколи не живуть поза політикою: вона завжди присутня або як сам наратив, перешкода чи спонукання до змін, або заповнює собою кімнату важкою тишею.
Проблеми звичайного громадянина
Вибір на користь банальних людей та/або обставин є повною антитезою жанру «соцреалізм» – улюбленому апарату комуністичного режиму, зокрема, і румунського. Нещирі пропагандистські фільми представляли суспільство як єдиний організм, присвячений концентрації на «глобальному та загальному».
Румунська нова хвиля навпаки концентрується на незначній на рівні суспільства чи країни, але важливій трагедії індивідуума. Такий підхід можна віднести до терапевтичного, оскільки через висвітлення «маленьких» проблем нормалізується цінність та важливість побутових і соціальних переживань, які роками пригнічувалися державою.
Розрив між поколіннями
Фільми румунської нової хвилі завжди містять бінарні опозиції, граючись якими автори бажають показати розрив між поколіннями, їхніми поглядами та підходами до життя.
Герої(-ні) та їх історії, усвідомлено чи ні, зіштовхуються одне з одним. Молоді сперечаються зі старшими, приватне чітко відмежоване від публічного, так само як комунізм від лібералізму. А дух «бунту», властивий будь-якій новій хвилі, стає впевненим самозахистом проти ієрархічності.
Навіть якщо чітке усвідомлення соціального розриву між суб’єктами у фільмах румунської нової хвилі – безперечне, режисери не поспішають підказувати глядач(-к)ам можливе вирішення цієї проблеми. Ба більше, можна припустити, що вони й самі гадки не мають, що варто робити і покладаються лише на час, що швидко біжить.
Мінімалізм форми
Ці багато в чому меланхолійні наративи із присмаком серйозної безнадійності в атмосфері виправдовуються синхронністю із кіномовою. Глобально позначити стиль румунських режисерів можна як мінімалістичний чи малопомітний – так само як і герої(-ні) цих фільмів.
Операторську роботу хочеться назвати скоріше документальною або спостережною, але не художньою. Симетрична мізансцена та якість зображення зовсім не претендують на домінацію візуальної складової над історією. Камера часто ручна, що повільно стежить за героями у довгих безперервних кадрах і метафорично передає закритість та обмеженість світу навколо.
Не менш цікавим є відчуття часу у фільмах румунської нової хвилі. Часто події, що перебігають в них, тривають мало не стільки ж, скільки б тривали насправді. При цьому сюжети у стрічках досить напружені, що суперечить класичній кіномові спектакулярного кіно, яке грається з часом.
Головні імена румунської нової хвилі: Крісті Пую, Крістіан Мунджіу, Крістіан Немеску, Корнеліу Порумбою, Крістіан Метулеску, Раду Мунтян, Флоріан Шербан, Раду Жуде.
Незалежність та унікальність хвилі
Спокуса порівнювати румунську нову хвилю з попередніми напрямками у кіно – виправдана. Часто цей рух помилково зіставляють з італійським неореалізмом. Проте, об’єднує їх лише натяк на гуманізм, а ось фінальні заряди цих фільмів дуже відрізняються. У румунській новій хвилі практично немає щасливого кінця і впевненості у світлому майбутньому, як-от у тих же «Викрадачів велосипедів» Де Сіки. Так само як і немає надривної драматургії та зайвої сентиментальності. Є лише реальний світ, який режисери не прагнуть прикрасити.
Самі фігуранти цієї історії, на відміну від учасників попередніх кінематографічних хвиль і догм, не виступали єдиним фронтом. Вони не прагнули зламати кіномову і не складали колективні маніфести. Одного разу Крістіан Мунджіу сказав, що ніякої «хвилі» не існує і румунським режисерам нового покоління важливіше відрізнятися, ніж бути схожими один на одного.
Що дивитися
4 місяці, 3 тижні і 2 дні
2007, реж. Крістіан Мунджіу
1987-й. Розпал тиранії Чаушеску. У країні заборонені аборти, що має стимулювати збільшення народжуваності населення. Дві університетські подруги Отілія та Гебіца вирішують перервати вагітність однієї з них. Вони збирають гроші й навіть знаходять підпільного лікаря, який погоджується провести необхідну процедуру. Все це пов’язано з паралізуючим страхом і сумнівами, ким може виявитися цей підпільний лікар.
«4 місяці…» – напевно найшокуючий фільм румунської нової хвилі, здатний нажахати сильніше багатьох актуальних горорів. Це історія про задушливу несвободу, де молоде покоління приречене на несправедливість і тоталітарний контроль над власним тілом, якому вони змушені безальтернативно підкоритися.
Фільм відкриває сцена у гуртожитку, що вже стала канонічною. Камера неквапливо стежить за дівчатами, по черзі заглядає в кімнати та туалети. Безперервність сцени та обмеженість світу, що потрапляє у кадр, неймовірно точно передає клаустрофобічність навколишньої реальності. Те, що має бути приватним – вивертається назовні під пильним поглядом тоталітаризму.
Цікаво, що антагоніст тут синекдохальний – старше покоління. Чи то консьєржка гуртожитку, чи дивні родичі – всі вони є непробивною перешкодою до особистої свободи. Це покоління в деяких країнах і досі вирішує за жінок, що і як їм робити зі своїм тілом, тому стрічка, на превеликий жаль, не втратила актуальності й сьогодні.
Смерть пана Лазареску
2005, реж. Крісті Пую
Якось пану Лазареску стало погано, що стало відправною точкою його шляху на той світ. Протягом однієї ночі чоловіка, що вмирає, байдуже відправлятимуть з лікарні до лікарні за канонами бюрократичного пекла. Перебуваючи серед сірих осіб і стін, Лазареску перед смертю згадуватиме про своїх кішок і на останньому подиху вимовлятиме своє довге і складне ім’я.
Напевно, найгуманістичніший фільм румунської нової хвилі, який дивиться на чи не найменшу самотню душу в Румунії. На прикладі однієї історії фільм наводить на роздуми про долю людей похилого віку в епоху політичних змін. У стрічці, що просочена почуттям безнадійної самотності, режисер веде міркування не про смерть, як сказано в назві, а про життя, яке у випадку пана Лазареску нікому не потрібне.
Та й самої смерті у фільмі немає: є тільки процес її наближення, і страх, що посилюється через збайдужіле суспільство. Зрештою, ми самі маємо вигадати, що сталося з паном Лазареску: наприкінці фільму герой лежить на кушетці чекаючи на операцію, після чого почнуться титри.
Вівторок, після Різдва
2010, реж. Раду Мунтян
Банкір Пол не може обрати між збереженням шлюбу з дитиною (до речі, дружину грає реальна партнерка актора в житті) та оприлюдненням роману зі стоматологинею його ж доньки. Якось планування зустрічей дає збій і герої(-ні) нарешті зустрічаються.
Як згадувалося вище, успіх румунських режисерів значною мірою спирався на вміння майстерно висвітлювати побутові проблеми, де з глибоким розумінням досліджуються етичні аспекти. Навіть якщо герой, як-от Пол, далеко не ідеальний чоловік і батько – наратив позбавлений нав’язливого моралізування та філософських узагальнень. Режисер не засуджує своїх персонаж(-ок)ів за їхні вчинки, надаючи глядач(-к)ам можливість самостійно зробити висновки.
Чоловіки, що стоять на порозі сімейної та екзистенційної кризи, часто з’являються у фільмах румунської нової хвилі. Режисери напрямку, які були переважно чоловічої статі, чимало досліджували ці кризи. Можливо, таке кіно варто розглядати як окрему структуру всередині самої хвилі, де доречно згадати «Випускний» Мунджіу або його ж нещодавній R.M.N.
Автобіографія Ніколає Чаушеску
2010, реж. Андрєй Ужіца
Трьохгодинний фільм зібраний з щонайменше 1000 годин записів державної пропаганди, що створюють великий портрет Ніколає Чаушеску з його злетом, диктаторським правлінням і трагічним падінням.
Кінематографіст(-к)и румунської нової хвилі були непохитними у тому, що жахи політики минулого не тільки не мають бути забуті, але натомість повинні бути детально проаналізовані. У той час як інші режисер(-к)и розповідали історії про повсякденні реалії, які замовчувалися державною пропагандою, документаліст Андрєй Ужіца дослідив саму пропаганду, щоб вивернути назовні сутність лиходія. Ми бачимо як Чаушеску виступає з промовами на стадіонах, їздить у села, тисне руки громадян(-к)ам, бере участь у державних парадах. У принципі типова поведінка для диктатора й у 2023 році.
Фільм примітний силою монтажу, яка, до речі, не була характерною рисою для румунської нової хвилі. Ретельна робота режисера чітко спрямовує погляд глядача у правильному напрямку, підтверджуючи, що диявол завжди криється в дрібницях, а істина неминуче стане явною для тих, хто хоче її побачити.
Невдалий трах, або Шалене порно
2021, реж. Раду Жуде
Домашнє порно відео шкільної вчительки злито в інтернет. Їй загрожує втрата роботи. А ще – самосуд-маскарад істеричних батьків у школі.
Раду Жуде – найрадикальніший режисер руху, який постійно експериментує з кіноформою. «Невдалий трах, або Шалене порно» ділиться на п’ять різнорідних сегментів: пролог, три розділи та епілог, а поділяють ці частини еклектичні вставки. Фільм відкриває саме порно відео, яке вже на початку змушує глядача/глядачку обрати сторону: засудження чи схвалення.
Згодом ми познайомимося з героїнею, коли йтимемо за її спиною. Вона крокує вулицями Бухареста і, ніби Моніка Вітті у фільмі «Ніч» Антоніоні, оцінює та приміряє на себе довкілля: гори сміття, потворні рекламні вивіски та жлоби на позашляховиках. Після реалістичного нагромадження буденних дрібниць в кадрі, фільм начебто сам не витримує цієї реальності і переходить до абсудної презентації візуального алфавіту, зібраного з речей і визначних для румунського суспільства подій.
Вульгарність назви ідеально підходить вульгарності суспільства, яке стрічка дуже смачно висміює. Сам режисер в інтерв’ю Moviegram описав свої цілі так: «Мені важливо було те, що об’єднує цю маленьку історію вчительки з великою історією Румунії, з великою історією нашої цивілізації, суспільства тощо. І все це – використовуючи маленькі деталі. Це фільм деталей певним чином».
Люди дії
2022, реж. Пол Негоеску
Іліє – самотній поліцейський середнього віку, який живе на півночі Румунії, майже на кордоні з Україною. Він мріє продати свою міську квартиру і купити фруктовий сад. Втім, на службі стається загадкове вбивство, на яке Іліє не поспішає реагувати.
Молодого румунського режисера Пола Негоеску вже не вперше цікавить маргінальне сільське життя («Два лотерейні білети»), так само як і дослідження чоловіка середнього віку («Історії літнього коханця»). Режисер розповідає про урбанізовану Румунію, де міста передали сільській місцевості власні вади – корупцію і зловживання владою.
Реакція суспільства теж кристалізує стан соціуму. Ми не слідкуємо за подіями в місті «Твін Пікс», де мешканці селища не дуже шоковані вбивством і прагнуть просто продовжувати свої спокійні життя. Та й взагалі у місці де мер і священник займаються контрабандою сигарет – надії на мораль майже немає.
Водночас дискурс фільму не обмежується соціальними тематиками, а розповідає канонічну румунській новій хвилі історію кризи маскулінності. Іліє не є стигматизованим представником «справжньої мужності», тому переживає складнощі з пошуком свого місця і відвертості зі собою. Цікаво, що режисер неодноразово порівнює його з птахом. Однак птах цей не благородний яструб, а звичайна курка, яка в першій же сцені фільму виривається з клітки і вибігає на дорогу, дивлячись навколо і не розуміючи кути летіти далі.
«Люди дії» – це історія про неминучий крах ілюзій, які реальність може раптово не дозволити ігнорувати. Герой, синхронно кіномові фільму, починає свою арку як іронічно-байдужий поліцейський і доростає до колапсу, що буде забарвлений психоделічною атмосферою на тлі усвідомлення неминучих наслідків.
