Top&Best

«Руйнація» та п’ять найкращих ролей Джейка Джилленгола

Пригадуємо, де Джейк Джилленгол демонстрував свою фірмову невротичну харизму.

Для тих, хто дивився «Кафе де Флор», «Далласький клуб покупців» і згодом «Руйнацію», цілком очевидно, що Валле – не найбільший у світі прихильник наративу. Його емоційні стрічки більше скидаються на вправи із ситуативної етики та досконало пасують формулі «а що було б, якби», традиційному знаряддю тих, хто більше полюбляє транслювати відчуття, аніж розповідати історії. Більш-менш витримати логіку сюжету та не спинити фільм на вельми неочікуваному місці режисер зміг лише у «Дикій», але в цьому з усіх сил допомагав жанр. Врешті-решт, всі ми знаємо, що роуд-муві навіть найпровальнішу оповідь дбайливо пеленає у досить принадну обкладинку.

Та оповіді Валле ніяк не назвеш найгіршими чи навіть поганими. Складається враження, що режисер має за надзадачу відзняти певну кількість епізодів, які найвигіднішим чином демонструють талант того чи іншого актора. Далі ж він зітхає з полегшенням і каже знімальній групі: «Ну давайте вже потрохи згортатися». Але традиційні для Валле «фінали-без-фіналу» цілком спокутує рівень, на який підіймають виконавців його картини. Пригадайте хоча б «Оскари» Меттью Макконехі та Джареда Лето за «Далласький клуб покупців» чи Різ Візерспун, яка ніби з переляку пригадала у «Дикій», що вона акторка, і видала найкращий екранний результат за кілька останніх років.

От і «Руйнація» стала ніби бенефісом Джейка Джилленгола. Жадібний Донні Дарко міг би й поділитися з Наомі Воттс, але ж ні: на наш превеликий жаль, акторка лишилася десь між другим і третім планом. «Руйнація» в дечому парадоксально споріднена із «Стороннім» Альбера Камю – катастрофа внутрішнього світу головного героя в обох творах передається через зовнішню байдужість до смерті близької людини. Втім, фільм Валле прямує шляхом найменшого спротиву і екзистенційну кризу охоче міняє на посібник «Мотивація для початківців». От тільки Джилленгол ніби того не помічає і викладається так, наче справді грає в екранізації твору Нобелівського лауреата. Оскільки все хороше, що є в «Руйнації», потрапило туди з легкої руки актора, доцільним буде пригадати, де ще відзначився цей демонічний добродій.

Donnie Darko, 2001, реж. Річард Келлі

Донні Дарко

Здається, не лишилося тих, хто не бачив або хоча б не чув про фільм, що подарував світові класичний діалог: « – Нащо ти носиш цей ідіотський костюм кролика? – А нащо ти носиш цей ідіотський костюм людини?» Для Річарда Келлі ця робота стала єдиною безумовною перемогою за усю кар’єру – нищівна критика «Казок Півдня» не залишила постановникові шансів стати новим Девідом Лінчем. Хоча усі шанси були: «Донні Дарко» якимось дивом не загубився на фоні Лінчевого «Малголленд Драйву», «Бійцівського клубу» Фінчера, «Мементо» Нолана та ще ряду видатних фільмів з некласичним наративом, що в ті благословенні часи з’являлися, наче сновидіння Даяни Селвін, синці Тайлера Дердена або полароїдні знімки Ленарда Шелбі (в сенсі, часто-густо). Донні Дарко, який все ніяк не з’ясує стосунки із часом, Джилленгол втілив після «Жовтневого неба», мелодрами на тему захоплення космосом як ідеєю, і зробив це так, наче вже бачити не міг ні ті ракети, ні загальну аудиторію, якій призначалася його остання робота. Отож, саме стрічка Річарда Келлі подарувала світові актора із вражаючим портфоліо кінематографічних одержимців. Є навіть жарт, що у кожному наступному фільмі Джилленгол грає все того ж Дарко – тільки в іншій варіації часової петлі.

Zodiac, 2007, реж. Девід Фінчер

Зодіак

Здається, «Зодіак» Девіда Фінчера свого часу обзивали нудним ті ж самі лихі люди, які позіхали на «Авіаторі» Скорсезе. Тим не менш, історія про легендарного американського вбивцю зібрала ряд вкрай позитивних відгуків критики – певно, всі вже чекали, коли Фінчер знову повернеться до маніяків після успіху «Семи». Перфекціонізм режисера тут набрав загрозливих масштабів: аби зняти цей фільм, Фінчер порпався в архівах близько двох років, та ще й особисто спілкувався із родичами загиблих. Ті, хто дивився «Зодіак», пам’ятають: чільне місце тут належить не злочинцю, а вкрай упертому карикатуристові, який ніяк не полишить безнадійну справу. Як ви вже здогадалися, цю роль і виконав Джилленгол, що наче переніс на екран Фінчерову методичність. Оскільки «Зодіак», певно, є найменш динамічною роботою режисера, можна стверджувати, що Джейк фактично персоніфікував довге й безнадійне слідство – мотив, улюблений кінематографістами всіх часів. Систематичність взагалі добре римується з фірмовою одержимістю Джилленгола, що помітив і Дені Вільньов, судячи з ролі, яка дісталася акторові в його «Полонянках».

Prisoners, 2013, реж. Дені Вільнев

Полонянки

Не повірите, але цей фільм – скоріш зіркова година Г’ю ‘Я й без кігтів чогось там вартий’ Джекмана. Втім, у «Полонянках» він все одно люто рикає та гамселить людей, тож різниця могла видатись невеликою, якби не гіпнотичний сюжет і розкішні актори другого плану. Серед таких опинився Джилленгол, який не надто помітно (коли Джекман товче на криваву кашу бідолашного Пола Дано, взагалі нічого не помічаєш), але вкрай переконливо змінив амплуа. Вічний маніякальний інтроверт стає… врівноваженою противагою Г’ю, оскаженілому від горя (і від того, що й так постійно скаженіє в екранізаціях Marvel) та рішуче налаштованому стати не гіршим за того злочинця, якого так яскраво, але абсолютно хибно змалював у запаленій уяві.

Невротичний конфлікт Джекманового героя сам по собі міг би зробити фільм міцною драмою, але саме контраст із віктимним Дано та методичним Джилленголом підняв «Полонянок» до видатного рівня. І якщо герой Дано стає відповідальним за емоційну складову картини, то персонаж Джилленгола є прямим рушієм сюжету – власне, його розслідування і перетворює камерну історію на панорамну. Як показує практика кіно, що балансує на межі авторського та масового, дуже важливо мати напохваті актора, що здатен відійти вбік, взявши на себе відповідальність за атмосферу, поки хтось інший править головну драматичну колізію. От саме це і зробив у «Полонянках» Джилленгол, що взагалі-то не звик до другого плану. Втім, звикати й не довелося: уже в наступній роботі Дені Вільньова йому перепали цілих дві ролі.

Enemy, 2013, реж. Дені Вільнев

Ворог

Не фільм, а еротична фантазія рафінованого постмодерніста: Дені Вільньов екранізує Жозе Сарамаго, цитуючи Стенлі Кубрика та Девіда Лінча. Джилленгол зіграв тут цілих двох персонажів, які вступають у психотичний поєдинок за право бути справжнім – не може ж просто так існувати двоє ідентичних людей! Фрейдистські метафори, загадкові павуки, досконалий візуальний ряд – все це було б неповним без Джейкової гри обличчям у фіналі, що видав зовсім не ту реакцію, на яку варто було б розраховувати, чим поглибив і без того чималеньку прірву глядацького когнітивного дисонансу. Втомилися від евфемізмів і малозрозумілих натяків? Тоді просто візьміть і подивіться один із найдовершеніших сюрреалістичних трилерів новітніх часів. Більшого казати ніяк не можна: за спойлери «Ворога» відправляються до кінематографічного пекла з тією ж гарантією, що й, скажімо, за викриття головної інтриги «Твін Піксу».

Nightcrawler, 2014, реж. Ден Ґілрой

Стрінгер

Саркастичний нуар Дена Ґілроя незаслужено проігнорували на минулому «Оскарі», відкупившись номінацією за найкращим сценарій. Та «Стрінгер» можна по праву вважати одним із найбільш гідних претендентів на тогорічну золоту статуетку, і не лише через справді міцну та драматургійно напружену історію (вчись, Валле!), а й завдяки Джейкові, який видав, певно, найогиднішого соціопата зі всього чималенького доробку. Окей, що Джилленголові найкраще вдаються психопати й невротики (а краще – обидва в одному флаконі), відомо ще з часів згаданого «Донні Дарко». Але тут його подоба холодної функції, декадентського додатку до кровожерливої камери, справді змушує здригнутися.