У вас багато посилань на літературу. В одному з інтерв’ю ви казали, що «Лагідна» – це суміш Кафки, Булгакова, Хармса і, звичайно ж, Достоєвського. «В тумані» – екранізація Василя Бикова, назвою «Аустерліц» ви посилаєтесь до роману Вініфреда Зебальда. Що для вас перетин кіно й літератури, і – ви надихаєтесь більше літературою, ніж класичним кіно?
Я ось так питання собі не ставлю і про це взагалі не думаю. Це вискакує само собою, без моєї участі. Коли я пишу сценарій, він пишеться сам собою – я би так сказав. А потім ти говориш: «О! Цікаво: а це звідти! О! Цікаво, а це ось схоже на дещо, що ми вже бачили, читали…». А я от не знаю: мабуть, я щось читав, читаю трошки (сміється). І якось це враження вкладається, але я все-таки відштовхуюсь від іншого: мені важлива образотворча сторона, тобто місце, де ми будемо знімати, фактури людські. І, звісно, ситуації, обставини. Мабуть, я більше після «Лагідної» не повертатимусь до сучасного російського простору, бо я вже все про це сказав тут і в «Щасті моєму». А якщо вже повертатися, то повертатися до подій, які відбулися 50, 70, навіть 100 років тому. Мене надихають характери, які ще існували тоді на цьому просторі, і які безслідно втрачено. Ось такий тип людей, як Сущеня (герой фільму «В тумані» – прим. ред.), наприклад. Зараз дуже рідко можна зустріти людей такого стрижню внутрішнього, такого погляду на життя. Не знаю. Щось зломилося, щось сталося, і це мене дуже цікавить. А вже яка там буде фурнітура, яке оточення, яким чином це виявлятиметься, в яких сюжетах – я не знаю ще.
Знову ж, в одному з інтерв’ю ви згадували, що «Щастя моє» та «Лагідна» складають своєрідний диптих.
Ви згадали про Сущеню, а я якраз хотів спитати: як вписується сюди «В тумані»? Можна вважати «В тумані» продовженням інтерлюдії «Щастя мого» про Другу світову?
«Мабуть, я більше після «Лагідної» не повертатимусь до сучасного російського простору, бо я вже все про це сказав тут і в «Щасті моєму»
А в «Події»?
Я пам’ятаю ваше формулювання, що це право спустили згори…
Як виявилось потім, але в той момент про це ж ніхто не знав. Звісно, спустили згори. Як, з якого бодуна почали друкувати все? Надрукували «Доктора Живаго», він був забороненим з моменту написання. І потім раптом – раз: будь ласка, читайте. Ви хочете Булгакова? Не ту версію, яку журнал «Москва» надрукував, а повну – будь ласка! В 70-якомусь році журнал «Москва» надрукував раптом «Майстра і Маргариту», у скороченій версії якийсь. Ви повну хочете? Будь ласка! Навіть дістанемо з архівів – там є різні чернетки варіантів. Будь ласка! Що у вас там? А-а-а, «Архіпелаг Гулаг» – це хочете почитати? Чи, можливо, Шаламова вам дати? Та читайте, звісно. Тоді починаєш думати: а чого це вони раптом так подобрішали? (сміється) Чи не на забій тебе готують своїми дарунками? Я думаю, що й Україні дали таку відносну незалежність – але ніхто ж не розраховував, що тут підростуть люди і скажуть «А давайте нам насправді незалежність! І насправді ми будемо країною, а не просто флагом, гімном, гербом і населенням». І тоді довелось боротися, бо незалежність, свободу, територію ніхто так не віддає – що це за казки такі?
Я чув, що ваш наступний фільм планується про Донбас. Ця думка, про яку ви говорили, ввійде туди?
Картину будемо знімати, можливо, наступного року. І мене не стільки цікавлять якісь події чи фронт – війна практично всюди однакова, і не в цьому справа. Але що важливо, війна – це завжди результат якихось процесів і подій. І ось саме ці процеси мене непокоять. Я хочу розглянути розпад, момент, коли все починає сипатися. Коли ти розумієш, що не існує спільноти, не існує жодних суспільних зв’язків, все зруйновано – саме ця зруйнованість дозволяє проникати й виникати флюїдам війни. Тому що аби люди почали вбивати одне одного, їх потрібно до цього готувати протягом довгого часу. Гітлер готував німецький народ доволі довго до війни. Це дійсно була планомірна підготовка, я маю на увазі і ввімкнену пропаганду, і певні акції, котрі торкалися життя кожного. Наприклад, пропадали продукти – це акції були… Або ціни на продукти раптом зростали… Люди не дуже раділи участі у воєнних діях. Їм, окрім того, що ми співчуваємо Східній Прусії і все таке, ще пояснювали, мовляв, ми зможемо тебе нагодувати. І це була тривала акція, тривала підготовка. От те саме, якоюсь мірою тут проходило. І мене цікавить цей короткий період, коли там почала сипатись влада. У цій картині немає героїв, у мене є сім-вісім-десять різних ситуацій, у кожній з цих ситуацій – подія, що відбулася насправді. Фільм засновано на документальному відеоматеріалі. Цей матеріал настільки вражає, що, по суті, сам по собі вже є художнім. Це гротеск.
Війна – це завжди результат якихось процесів і подій. І ось саме ці процеси мене непокоять
Тобто, якщо я правильно розумію, ідея побудови утопії в умовах повної антиутопії?
А що таке повна антиутопія?
Те, що відбувається там, те, про що ви говорите: влада сиплеться, люди готові боротися за радянський міф…
От це як раз прекрасне місце для того, аби виникали мрії. Тільки на Майдані ці мрії були спрямовані вперед, там було – хоч трошки – розуміння того, чого хочеться. Перше – припинити бути колоніальною територією, друге – перестати жити у тоталітарному суспільстві, в якому відсутній закон, відсутнє право, відсутнє поняття власності. Тому що, коли до вас хтось може прийти і сказати: «Я тут підробив усі документи, тепер це не ваша власність», і ви нічого довести не можете – тоді в цей момент власність по факту відсутня у країні як інституція. І коли виникає ілюзія, яка спрямована туди: ось, ми хочемо створити власність як інституцію, тоді в голові кожної людини це зерно розуміння має прорости. Розуміння того, що недоторканість приватної власності – святе й непорушне поняття. На цьому базується західна цивілізація. Це дещо і є закон, він однаковий для всіх – і якщо ти міліціонер, то у тебе є точно такий закон, як у того, хто не міліціонер.
Розуміння того, що недоторканість приватної власності – святе й непорушне поняття. На цьому базується західна цивілізація
По суті, у «Лагідній» від оригіналу Достоєвського – назва, атмосфера, можливо мовчання головної героїні, і, я пам’ятаю, що ідея змінилася у вас під час написання сценарію.
Я намагався посперечатися з Достоєвським. Я хотів створити такий характер, котрий мовчить, її принижують, вона проходить через різні жахи, вона мовчить-мовчить-мовчить, потім у якийсь момент все-таки якась крапля, котра не те щоб її провокує… Я навіть не знаю – раптом вона здійснює вчинок. Ну капля така: коли терпіти вже більше неможливо. Бути людиною і ось так чинити – це вже неможливо, і вона здійснює вчинок. І я зрозумів, поки писав сценарій, що ні, це не той простір, в якому така людина могла б здійснити вчинок. Це було б моїм волюнтаристським рішенням, воно не було б органічним у тому просторі, про який ідеться.
Але цей вчинок – це не було самогубство, як у Достоєвського?
Ні, ні. Я хотів, аби вона вбила того, хто її так гидко дурив. І от я розійшовся з цією ідеєю у сценарії в той момент, коли героїна стояла навпроти в’язниці. Все, наступний епізод був іншим, потім інший, інший, інший… У мене, в принципі, був план, як я буду розвивати сюжет, я навіть написав роль цієї людини, милого, приємного, котрий її прихистив – поліцейський з цієї в’язниці. Використовуючи своє становище, почав якось її обхожувати, прив’язав до себе – і так далі, й тому подібне. Але вийшло так, інакше, і це текст. Це не то, що я своєю волею, ні, там волі моєї немає: коли я пишу, у мене починають ці сюжети й герої складатися самі собою. Я написав сцену і подумав: а що це таке? Чого це раптом? Потім наступну: нічого собі. І далі – воно пишеться.
«Лагідну» можна вважати екранізацією Достоєвського?
Мотиви?..
Занадто лагідна. Я все очікував, коли вона перестане бути настільки лагідною.
Сон «Лагідної» виконано у незвичній для вас техніці: ви відходите від цього детального вдивлення у реалізм до фантасмагорії й гротеску.
Я хотів нагадати про те, що кіно – це все ж таки фантасмагорія
Вас загалом цікавить реакція критики на ваші роботи?
Ну звичайно, звичайно…
Я спитав тому, що реакція критики на фантасмагоричну сцену в кінці «Лагідної» була дуже неодностайною.
Справа в тому, що у людей, котрі приходять дивитися картину, особливо у критиків, є упередження і очікування. Коли вони дивляться фільм, вони не можуть сприймати його з чистого аркушу, вони сприймають з точку зору очікування й упередження. Звичайно, я зробив крутий поворот у кінці картини, обманув їхні очікування. Я і робив це навмисно, аби обманути їхні очікування. Тому що я втомився вже від цієї звіриної серйозності псевдодокументального ігрового кіно. Я хотів нагадати про те, що кіно – це все ж таки фантасмагорія. І от наступний фільм, котрий базуватиметься на документальному матеріалі, буде виконаний у фантасмагоричному ключі. Я не бачу іншого способу роботи з цим матеріалом.
Я спитав тому, що реакція критики на фантасмагоричну сцену в кінці «Лагідної» була дуже неодностайною.
Я не ставлю таких цілей перед собою. Я просто знаю, що ось цю фарбу можна створити, тільки змішавши це, це і це. І далі починаю підмішувати. А інакше – ні, цієї фарби не буде. І значить – не буде фільму.
фото: Катерина Фелєнюк
[…] програми «Особливий погляд» додали новий фільм Сергія Лозниці «Донбас». Нагадаємо, що прем’єри трьох стрічок […]