Одразу радимо до перегляду освіжити в пам’яті «Касабланку» Майкла Кертіса – Земекіс не приховує захвату й насолоди, цитуючи класичний хіт. Гламур 40-х, шовкові сукні, яким могла би позаздрити сама Інгрід Бергман, стримана чоловіча імпозантність – все це вельми потішить прихильників ретро. Але сама історія лишає по собі більше питань, аніж відповідей.
Як і в фільмі Кертіса, дія «Шпигунів-союзників» розпочинається в Касабланці 1942 року. В місто, що контролюється вішистською Францією, прибувають два шпигуни: канадієць Макс Ватан (Бред Пітт), який працює на британську контррозвідку, та Маріан Боссежур (Маріон Котійяр), учасниця французького Опору. Холоднокровно вдаючи закохане подружжя, вони проникають на званий вечір, де вбивають пронацистського посла. Завдання успішно виконано, але герої не бажають прощатись. За іронією долі методична гра на публіку обертається справжніми почуттями. «Виходь за мене заміж» – каже герой Пітта по завершенні смертельної операції і везе героїню у захід сонця. Тут і криється проблема «Шпигунів-союзників»: те, чим одні фільми завершуються, він розпочинається, при цьому тримаючись в традиційних жанрових рамках.
Годину екранного часу Земекіс пускає лишень на те, щоб, як і герої, ввести глядача в оману. Але гра у шпіонське кіно закінчена. Тепер на авансцені слізливо-пафосна мелодрама: герою повідомляють, що його красуня-дружина, яка народила йому доньку, підозрюється у шпигуванні на користь нацистів. Якщо через 72 години його найгірші побоювання справдяться, він має власноруч застрелити кохану жінку. Окей, режисерові вдається створити атмосферу параноїдальної підозри, яка набридливою осою жалить свідомість Піттового героя, але глядача вже цим не здивуєш.
Годину до того той сердешний глядач, ймовірно, і так не міг надивуватись драматичному пафосу подій. А тут ще й мелодрама, якою врешті обертається фільм, кульгає на обидві ноги під незліченними екранними штампами голлівудського кіно. Ідилічні відносини подружжя, що за перший рік спільного життя жодного разу не посварилися. Пологи Маріан на фоні бомбардування Лондону і палаючих літаків. Ще один літак, котрий падає прямісінько на галявину тихого кубельця персонажів, аби знаменувати крах сімейного щастя. І як останній утопічний залп – недільний пікнік посеред уламків.
«Касабланка», шалений успіх котрої став справжнім сюрпризом для її творців, теж по факту алогічне кіно, але в його неможливий фінал віриш постфактум завдяки магії Золотого Голлівуду та хімії між героями Гамфрі Богарта та Інгрід Бергман. Чого не скажеш про дует Пітт-Котійяр – екранні коханці з них куди гірші, аніж екранні шпигуни. В якості диверсантів обидва виглядають виграшно завдяки подвійній грі, в якій холодні й небагатослівні перемовини наодинці контрастують із вимушеним фліртом на публіку. Повірити в те, що така гра могла розпалити уяву героїв і спалахнути справжньою пристрастю, можна. А от вибачити ніяковий вираз Піттового обличчя, що решту фільму, здається, взагалі не розуміє, де знаходиться, – значно важче.
Єдине, що здається непідробним в цьому фільмі-атракціоні, це шарм старого кіно, яке так вдало транслює з екрану Земекіс. Шпигунські інтриги, званий вечір у посольстві, яке наче шанобливо вклоняється антуражу кафе «У Ріка», любовне милування камери обличчям Маріон Котіяр, яка більше скидається на Полу Негрі, ніж на Інгрід Бергман, та стара добра драма боротьби почуттів і обов‘язку – все втримує від того, аби поставити на фільмі безапеляційний хрест. Сучасники «Касабланки» також скептично ставились до фільму Кертіса, і справжній успіх прийшов до нього задовго після трьох «Оскарів». Але ті часи давно минули, тож питання, чи вдасться «Шпигунам-союзникам» потіснити культову мелодраму, обачно залишимо без відповіді як риторичне.
