Софі Бартез з тих режисерок, які знімають не дуже часто, але завжди цікаво. В її активі три фільми: сюрреалістична картина про банк душ «Замерзлі душі», естетська екранізація «Мадам Боварі» та остання на цей час робота – сай фай «Репродукція майбутнього» з Емілією Кларк («Гра престолів») у головній ролі.
«Репродукція майбутнього» створювалася майже десять років. У фільмі показується світ недалекого майбутнього, де діти народжуються у спеціальних резервуарах, що дозволяє жінкам не відволікатися від кар’єри та уникнути болю при родах. Втім, навіть у такій ідеальній технології є свої приховані вади.
Світова прем’єра стрічки відбулася на північноамериканському фестивалі незалежного кіно «Санденс», де люблять підтримувати незалежну фантастику. Український прокат «Репродукції майбутнього» стартував 21 вересня.
Ми поговорили з Софією Бартез про те, як її фільми народжуються зі снів, про культуру скасування і ту небезпеку, яка вона може нести, про кастинг Емілії Кларк та про свободу, яку в нас забирають технології.
Почнемо з доволі очевидного запитання. Як ви придумали ідею фільму?
Що ж, це був тривалий процес. Я бачила дуже дивні сни, коли чекала на мою дитину 13 років тому. Я записала всі ці сни і більшість з них потрапила у стрічку. Наприклад, [мені снилося], що я купую дитину у супермаркеті і мені намагаються продати інше дитя. Чи, що я народжую варене яйце.
Зрештою, це перетворилося на дивну помісь «Який чудесний світ новий» (антиутопічна книга Олдоса Гакслі, яка засуджує культуру надмірного споживання – Moviegram) та ранніх фільмів Вуді Аллена на кшталт «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися запитати» чи «Сплячий».
Дивно, як ці речі зійшлися, але я писала сценарій багато років. Потім залишила, бо спершу це мав бути величезний фільм. Дуже схожий на «Який чудесний світ новий» і надто амбітний, надто великий. Зрештою я зменшила його до інтимнішої історії.
Коли ми запрем’єрилися на «Санденсі» у січні, я би ніколи не змогла передбачити, що реліз ChatGPT станеться цього ж тижня, бо я почала писати історію, типу, 10 років тому. І зрештою фільм почав сприйматися як документальне кіно чи щось застаріле, тому що технології розвиваються надто швидко і складно встежити щодня за новим ШІ-додатком або речами, про які пише преса. Тож ти така: «Ого, все, що я вигадала буде існувати вже незабаром».
Дивно, як ці речі зійшлися, але я писала сценарій багато років
Це не вперше, коли ви починаєте розробку вашого фільму зі сну. В одному з інтерв’ю ви згадували, що вам наснився Вуді Аллен, душа якого мала вигляд нуту. Згодом це стало стрічкою «Замерзлі душі».
Так, той сон був справді кумедний. Вуді Аллен тримав коробку, – у нас у всіх були такі, – і коли настала його черга, він показує коробку доктору, а там – його душа у вигляді маленького нуту. Це дуже його засмутило. Він сказав: «Я зняв близько 40 фільмів. Як моя душа може бути нутом?»
Потім уві сні я була дуже занепокоєна, тому що, типу, один з моїх улюблених режисерів мав душу-нут. А як тоді виглядатиме моя? Я відкрила свою коробку, але сон закінчився. Я так і не побачила форму своєї душі.
Тож, я захотіла зробити короткометрівку, яка виросла до повного метру з Полом Джаматті («Мільярди»). Але на стрічку також сильно вплинув Гоголь, видатний український письменник, який написав «Мертві душі». Ви, напевне, знаєте цю книгу, так? Цей прекрасний сюрреалізм Гоголя та його поетика, що також говорить дещо про суспільство, дуже надихають.
Цікаво, як легко ви говорите про Вуді Аллена, адже наразі він вважається дуже контроверсійною персоною. І не лише в США, але й в Україні теж. Ви досі захоплюєтеся його роботами та стежите за ним?
Так, було дуже боляче спостерігати за тим, що трапилося у Венеції. Якщо ви запрошуєте режисера, який є одним зі стовпів американської кіноіндустрії, і завдяки якому неймовірні акторки виграли «Оскари», – йому завдячує кар’єрою Даян Кітон (зіграла в іконічному фільмі Вуді Аллена «Енні Голл», який входить у різні списки найкращих комедій усіх часів – Moviegram), – ви маєте прийняти його.
Ви не можете просто скасувати Вуді Аллена. Він частина того, чим є Нью-Йоркський кінематограф. Ми ніколи не дізнаємося як все було насправді, але був судовий процес і його виправдали. Але йому 85, він зробив 50 фільмів і досі змушений просити вибачення.
Я, як жінка, звісно повністю підтримую рух MeToo, але є величезна різниця між кимось на кшталт Гарві Вайнштайна, який справді був психопатом і є докази всього, що він скоїв, і кимось типу Вуді Аллена.
Я вважаю, що скасування – це дуже небезпечно
Я француженка і ми прагнемо відділяти людину від її мистецтва. Відповідно фільми на які я посилалася, такі як «Сплячий», «Мангеттен», «Енні Голл», – ці стрічки досі фантастичні! І він говорить у цих фільмах про свої проблеми. У «Мангеттені» він закоханий у 17-річну дівчину і каже, що у цьому є щось неправильне і він повинен її відпустити.
Я вважаю, що скасування – це дуже небезпечно. Прямо зараз у Франції намагаються закенселити Альберта Камю. Він один з найоригінальніших письменників. Тож, варто поглянути на це явище з точки зору комплексності проблем, яких ви торкаєтеся у випадку деяких людей. Так, звісно, такі як Вайнштайн – там немає питань. Люди, які гвалтували жінок – тут немає питань.
Інші випадки значно складніші, тому що справедливість не настала після стількох років. Немає реального вирішення таких випадків.
І, знаєте, якщо ви збираєтеся запросити режисера на фестиваль, ви маєте проявити до нього трохи поваги замість того, щоб сварити та принижувати його. Боляче бачити це і те, що ніхто не опублікує мемуари Вуді Аллена, – лише у Франції це зробили, – хоча він такий же монумент, як-от Бергман, Фелліні і всі ці неймовірні режисери. Якщо ви почнете скасовувати все це покоління, залишиться небагато від кінематографа. Мені, як жінці, непросто говорити про це, тому що я захищаю себе також, але при цьому вважаю, що варто нюансувати конкретну реакцію на різних режисерів та їхні роботи.
А що скажете про другу частину запитання? Ви очікуєте на новий фільм Вуді Аллена?
Насправді я не фанатка його пізніх фільмів. Я люблю дуже раннього Вуді Аллена, хоча мені подобається і «Жасмин» і дуже смішний «Матч-пойнт». Але він перейшов на комерційніші, на мій погляд, легші, ніж я любила фільми.
Я більше не чекаю щороку новий фільм від Вуді Аллена, але мені все ще буде подобатися, якщо я стану дивитися його останню роботу. Тим паче, що я чула, що новий фільм справді хороший і це дуже неочікувано, що люди позитивно відреагували на картину. Водночас вони були дуже жорстокі з ним.
Знаєте, це розмова, яка може тривати годинами, тому що я живу в Америці й щодня тут ведуться розмови про те, кого наступним треба скасувати. Я вважаю, що це стає схоже на Орвелла, такий собі різновид тоталітарної культури. Це ненормально, як от з вчителькою у Колумбійському університеті, яка мала прибрати вірш-каліграму Аполлінера у вигляді мотузки для повішання. Гійом Аполлінер – один з найвидатніших французьких поетів, але його вірш виглядає як мотузка для повішання. Отже, він може підштовхнути до самогубства. Отже, вона мала прибрати її зі своєї програми. Це не має кінця.
Мистецтво – це те, що чіпляє ваші болючі точки і змушує почуватися людиною
Далі я не зможу показувати у Колумбійському університеті, – а я трохи викладала, – фільми Полянського. Ви не зможете показати «Таксиста» (фільм Мартіна Скорсезе – Moviegram), тому що вони скажуть, що персонаж – мізогінний. Мені здається, що нинішнє покоління не розуміє, що мистецтво – це про підривну діяльність та дискомфорт. І якщо ви хочете залишатися у зоні комфорту і бачити лише те мистецтво, яке дозволяє вам почуватися комфортно, – це називається тоталітарне мистецтво.
Мистецтво – це те, що чіпляє ваші болючі точки і змушує почуватися людиною. Наша людська природа дуже складна, місцями збочена, місцями не збочена.
Але ви маєте осягнути її сповна, інакше у вас не буде напрацьована стійкість. Ви маєте дивитися, навіть якщо мистецтво мізогінне чи перверсивне, чи руйнівне, щоб зрозуміти чому люди створені так.
Ось чому цікаво продовжувати дивитися фільми Полянського, Вуді Аллена, Бергмана та інших авторів цього покоління. Так само чимало французьких фільмів 1960-1970-х років сьогодні були б скасовані через те, що вони надто сексуалізовані та надто об’єктивізують жінок. Але ми продовжуємо дивитися їх, щоб зрозуміти чому чоловіки вчиняють так. Інакше ви не матимете історичного контексту, щоб осягнути як ми прогресували.
Давайте ще поговоримо про ваш фільм. Ви показуєте як технології можуть допомогти жінці бути успішною та мати дитину без болю та втрат для кар’єри, але водночас критикуєте це. В чому проблема?
Що ж, я вважаю, що метою фільму було більше заглибитися в наші стосунки з технологіями. Технології самі по собі не є ні хорошими, ні поганими, вони роблять лише те, що люди їх просять зробити. Але що бентежить у США прямо зараз – це відносини, які ми маємо з технологіями. Замість того, щоб бачити у них інструмент, який має залишатися інструментом, вони стають чимось, що контролює нас та робить рабами.
Тож це різновид абсурду, трошки у стилі фільму Чарлі Чапліна, де він мав справу з механізмами (мається на увазі фільм «Нові часи» – Moviegram) і застряг у них. І це те ж саме. Зараз нова революція, на кшталт індустрійної революції, але штучний інтелект – це експонентна революція. Нам треба говорити про те, які стосунки ми маємо з технологіями і скільки ми віддаємо себе зараз зручностей. Ми в цьому втрачаємо свою людську сутність.
Це починається з малого, коли ми дозволяємо ґуґлу закінчувати речення за нас або писати електронні листи. Ви потроху втрачаєте бажання робити це самому, тому що машина робить це для вас. Як це вплине на покоління чи два? Що ми втрачаємо? Що ми втрачаємо, коли користуємося постійно GPS і зараз не в стані орієнтуватися у світі, де ми покращували відчуття орієнтації мільйони років? Що буде, якщо дати суспільству технологію, яка замінить утробу матері? Що вона втратить як матір? Чи матиме вона зв’язок з дитиною?
Це щось на кшталт влади, яку мала жінка протягом століть – давати життя і протистояти смерті. Багато чого стається, коли ви вагітні чи народжуєте. Я зовсім не релігійна особа, але я відчувала свою смертність під час народження, тому що ви приносите жертву заради когось іншого, – і біль, і ціну цієї болі. Але якщо ви вирішите зробити це все безболісним – ось ціна, яку ви заплатите. Це троп наукової фантастики – ціна, яку платять за втрату складності людського буття.
Зараз нова революція, на кшталт індустрійної революції, але штучний інтелект – це експонентна революція
Було доволі кумедно бачили Емілію Кларк з яйцем, адже вона вже стала матір’ю народженого з яйця дракона, коли грала у «Грі престолів». Як вона погодилася на цю роль?
Ми маємо спільну агенцію у Голлівуді, й агент Емілії закохався у сценарій. Так він потрапив до неї і вона його прочитала. Я навіть не думала про Емілію, адже не бачила її у «Грі престолів». Мені соромно, але я дивилася лише одну серію. Але її агент казав: «О, ти маєш зустрітися з Емілією. Ти у неї закохаєшся. Вона один-в-один як твоя персонажка».
Згодом ми зустрілися у зумі і мені сподобалися її харизма, її енергія. Вона неймовірна, дуже розумна, дуже виразна. Вона стала продюсеркою фільму, щоб допомогти знайти фінансування. Гадаю, що вона хотіла дещо змінити свою кар’єру і зробити більше невеликих стрічок, щоб дослідити інші амплуа.
Працювати з нею було задоволенням і я була втішена, що вона захотіла зробити це. Це був подарунок.
Мені здається, що багато людей будуть порівнювати ваш фільм з «Чорним дзеркалом». І це мене наштовхнуло на думку, що, можливо, існування цього серіалу створило для вас можливість переконати продюсерів у доцільності виробництва фільму. А, можливо, навпаки, це негативно вплинуло на виробництво. Як все ж було?
Ми мали знімати в Нью-Йорку, але була пандемія і я втратила можливість знайти там гроші. Тож ми перенесли зйомки у Бельгію. Я була дещо засмучена цим. Це компроміси на які ти маєш піти, щоб зробити фільм.
До речі, кумедне порівняння з «Чорним дзеркалом», адже я бачила лише два епізоди цього серіалу. Мені подобається концепт, але я переважно не дивлюся телебачення. Я більше по повнометражним фільмам.
Тож, я переглядала одну серію, де Брайс Даллас Говард користувалася застосунком, де всі мали одне одному подобатися, щоб отримати іпотеку на квартиру. Вона мені справді сподобалася.
«Чорне дзеркало» – це не моє джерело натхнення, але мою роботу вже порівнювали з цим серіалом. На мене більше вплинув фільм Спайка Джонса «Вона» та Ex Machina (фільм Алекса Ґарленда – Moviegram) і, знову-таки, старе кіно на кшталт «Все, що ви хотіли знати про секс, але боялися запитати» та «Сплячий» чи ці маленькі дивні фільми, типу «Вічне сяйво чистого розуму» (фільм Мішеля Гондрі – Moviegram).
Я особисто не бачу схожості з «Чорним дзеркалом», тому що я взяла мої сни і створила персональний фільм. Але з порівняннями нічого не зробиш – люди так кажуть.
