Корній Грицюк – український документаліст з Донецька. Він почав свій шлях з фільму про кінотеатр «Жовтень», а згодом випустив пророче мок’юментарі «2020. Безлюдна країна». Останні стрічки Корній присвятив Донбасу: «Поїзд “Київ-війна”» зібрав настрої мешканців та мешканок регіону, а нова його картина, «Євродонбас», – це розповідь про європейську спадщину Сходу.
Після національної премʼєри ми поговорили з режисером про мотивацію створити фільм, який розвінчує радянські міфи, про те, чи вважає Корній себе експертом з теми і моушн-дизайн, який пробрався в український нон-фікшн.
Коли в тебе виникла ідея створити «Євродонбас»? І чому?
Вона виникла і, напевно, оформилась остаточно, коли я робив свій попередній документальний фільм «Поїзд “Київ-війна”». Ми знімали його в 2019 році в нічному потязі, який їздить між Києвом та Костянтинівкою. Я багато спілкувався з пасажир(-к)ами і зрозумів, що величезна кількість цих людей живе в міфах про Донеччину і Луганщину. І в цих міфах, до речі, жили і продовжують жити не тільки мешканці регіону: потягом багато користувалися переселенці/переселенки, волонтер(-к)и, військові, журналіст(-к)и.
Історію ніхто не знає. Я її, насправді, теж не сильно-то й знав, хоча сам родом з Донецька. Згодом бажання зрозуміти, що було до радянського союзу наклалося на мої спогади про Джона Гьюза. Це була міська легенда, фольклор про заможного крутого дядю, який приїхав з Великобританії та побудував Донецьк. Але навіть ця памʼять зникла.
Я почав досліджувати тему, поділився думками з Анною Паленчук (продюсерка стрічки – Moviegram), з якою до того працював (йдеться про фільм Корнія «2020. Безлюдна країна» – Moviegram). Ми почали досліджувати цю тему і разом натрапили на дуже цікаву історію модернізації Сходу наприкінці 19-го – на початку 20-го століття. Тоді ж вирішили, що хочемо зробити фільм про цей період.
Ми з Анею поставили собі за мету відшукати унікальні архіви про той час, знайти те, що ніхто не бачив. Щоб фільм був не тільки цікавий інформативно, але й візуально.
Історію ніхто не знає. Я її, насправді, теж не сильно-то й знав, хоча сам родом з Донецька
Де ви шукали ці історичні матеріали?
Шукали всюди. Звичайно, ми розпочали з українських архівів, але величезна кількість лишилася в окупації в Донецьку і Луганську. Ми говорили з дослідниками/дослідницями про це і зʼясували, що майже все найцікавіше з українських архівів було вивезено ще в 20-30-ті роки і вивозилося протягом всього періоду радянського правління кудись під замки в москву і ленінград. Тому, наприклад, у Донецьку не так багато всього було.
Щось нам все-таки вдалося відшукати в архівах краєзнавчих музеїв – у Костянтинівці, в Бахмуті, в Лисичанську. А в Маріуполі архів був настільки неструктурований, що щось там зрозуміти було майже неможливо. Навіть роки, підписані на фотографіях, були зазначені нерозбірливо. Може здатися, що яка різниця, якщо похибка складає 10-15 років. Але контекст дуже відмінний.
Через пошуки виходили на людей, які займаються цією темою: на Леоніда Марущака (історик, дослідник культурної спадщини України другої половини 20 століття – Moviegram) та Ігоря Козловського (релігієзнавець, історик, був у російському полоні в Донецьку з 2015 по 2017 рік – Moviegram), на Вікторію Донован (шотландська історикиня, яка вивчає промисловий схід України – Moviegram) тощо. Наше коло спілкування ставало все ширшим і ширшим. І саме завдяки цьому ми натрапили на унікальні архіви, які є у Великобританії та Бельгії.
Під час підготовки до зйомок ми зрозуміли, що про Маріуполь величезні архіви зберігає приватна компанія Metinvest: вони дуже чітко діджиталізували все, що стосувалося різних періодів історії міста. Дякую їм, бо вони поділилися з нами всім доробком. Також свої архіви нам надав фармацевтичний бельгійський гігант Solve. Їх величезна філія, завдяки якій вони заробили на соді, ще в 19-му столітті була на Луганщині у Лисичанську. У Бельгії досі пам’ятають корені компанії.
У вас були супервайзер(-к)и протягом підготовки до зйомок, які допомагали з матеріалами?
Ми самі [з продюсеркою] намагалися розібратися в темі. Коли нам було щось незрозуміло, то знаходили з ким можна проконсультуватися. Таких консультацій, думаю, було близько двадцяти. У фільмі в нас тільки пʼятеро експертів/експерток, які ведуть глядача через цю історію, але ми поговорили, напевно, десь з 27-ма людьми.
Наприклад?
Це дуже різні люди: від українського дослідника історії бізнесу Володимира Куликова до Олександра Михеда, який, як автор книжки «Я змішаю твою кров з вугіллям», радив нам напрямки руху. Найбільше розмов у нас було, напевно, з Льонею Марущаком, бо він і давав нам важливі контакти, і підказував, і потім став експертом у фільмі.
Не хотілося ускладнювати і так маловідому тему моїм мистецьким поглядом
Скільки пішло часу на те, щоб самому напрацювати експертність?
За півроку я зрозумів, що тепер в темі, тому можна починати знімати. А на монтажі ми вже мали іншу дилему – як за 75 хвилин розповісти історію 50-ти років регіону для глядача/глядачки, які не мали часу, щоб розібратися в сотнях документів.
А як ви знаходили героїв та героїнь фільму серед місцевих жителів/жительок? У твоїй попередній роботі були моменти, коли люди не погоджувалися говорити. Чи були такі кейси тут?
Коли ми тільки починали робити цей фільм, ми одразу розуміли, що це має бути класичний нон-фікшн, в якому буде багато архівів і, як кажуть, голів, що розмовляють. Саме вони вестимуть історію. Не хотілося ускладнювати і так маловідому тему моїм мистецьким поглядом.
Спершу ми хотіли, щоб у нас люди говорили в кадрі тільки на інтерв’ю. Але потім ми зрозуміли, що умовні експерт(-к)и в студії в Києві – це добре, але хочеться почути голоси місцевих. І тут ми вже через наших експертів/експерток шукали контакти тих, хто живе чи досліджує обрані нами міста.
Ми це підготували. Але, звичайно, коли ми знімали на локаціях, іноді виникали моменти, коли перехожі потрапляли в кадр, бо вони казали цікаві нам речі. Наприклад, в Дружківці, жінка, яка грала на баяні випадково потрапила у фільм, бо ми розговорилися з нею дорогою на локацію, а вона почала згадувати те, що було цінно для стрічки.
Те, що все було підготовлено заздалегідь, для мене особисто, найбільше відрізняє «Євродонбас» від твого попереднього фільму «Поїзд “Київ-війна”», бо там історії розповідали випадкові люди, а тут – ніби неживий закадровий голос. Чи не було бажання в тебе, як автора, наповнити і цей фільм голосом людей і їх памʼяттю?
Я хотів зробити такий фільм, щоб глядачі/глядачки його подивилися і зацікавився цим періодом, дізналися, щось нове, цікаве, інформативне, і щоб їм захотілося, можливо, далі щось ще почитати. Можливо, навіть після мого фільму хтось ще зробить кіно на цю тему.
Я вважаю, що без цього періоду дуже складно зрозуміти, чому наш схід такий. Я не кажу, що цей період треба розглядати виключно позитивно, або радянський період в історії Донеччини і Луганщини – розглядати виключно негативно. Тому що, все-таки, в кожному періоді є і біле, і чорне, і, звичайно, щось переважає.
Мені було важливо донести інформацію про тяглість історичних процесів, що Донбас не був диким полем [до срср]. Цей пазл, який радянська пропаганда витягнула з історії Донбасу, ці 50 років його європейської модернізації треба було нарешті показати нашому глядачу.
Звичайно, що коли ти робиш документальне кіно, завжди є спокуса взяти камеру і піти спілкуватися з людьми. І часто з цього виходить щось цікаве. Але тут все-таки хотілося не перетворювати проєкт на добірку міських легенд, де люди щось розповідають, плутаються в датах, іменах чи національностях іноземців. Мені хотілося експертизи, а не фльору пропаганди, тільки на цей раз – українською.
Мені було важливо донести інформацію про тяглість історичних процесів, що Донбас не був диким полем
Коли у фільмі зʼявився моушн-дизайн та анімовані фотографії і чому?
Одразу. Ми натрапили на маленьку частину архіву фотографій того періоду в мережі. Там було буквально декілька карток, за якими було видно як виглядав Схід тоді, зокрема, Юзівка, яку розбудували британці в запилених степах.
Ми розуміли, що просто показати фото – не наш варіант. Тому подумали зробити з ними моушн-дизайн. Покликали чудову дизайнерку, з якою я до того працював над фільмом «2020. Безлюдна країна» – Жанну (Жанна Лака, – Moviegram). Вона півроку анімувала 150-160 фотографій, які ми знайшли. 130 з них увійшло до фільму.
Коли ми вже закінчували роботу над стрічкою – була мета зробити класні титри, що відкривають стрічку. Піджимав дедлайн здачі фільму в Держкіно, – а ми принципово хотіли здати готову роботу, а не як в нас іноді роблять: віддають щось, а потім дороблюють, – тому ми взяли на допомогу Жанні Родіона Шуба («Казка про коника», «Зірки на землі» – Moviegram).
Як на мене, у вас вийшов досить позитивний фільм і за настроєм, і за тоном. Мені це нагадує історію з «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко. Фільм планувався як сонячний портрет майбутнього покоління Донбасу, а після повномасштабного вторгнення викликає в глядачів та глядачок багато сліз через порівняння того, що ми бачимо на екрані зі сьогоденням. Чи ти не думав, що твій фільм змінився після 24 лютого та глядач(-ка) побачить його не так, як ти його задумував?
Я ніколи не думав про сприйняття. Ми закінчили фільм ще наприкінці 2021 року та планували, що він вийде на початку 2022-го. Через повномасштабне вторгнення вирішили, що випускати його не на часі. Влітку 2022-го ми нашою основною командою, – продюсерка Анна Паленчук, звукорежисер Василь Явтушенко , Жанна і, здається, Родіон, – передивилися фільм разом, щоб подумати чи хочемо ми щось змінити.
І ви змінили?
Тільки додали для міжнародної версії текстові примітки про рік зйомок, наприклад, «Маріуполь, 2021 рік». Щоб вони розуміли, що те, яким їм зараз показують Маріуполь – правда.
У самому фільмі мені нічого не захотілося міняти. Мені взагалі здається, що він став лише важливішим. Бо ми зафіксували для глядачів/глядачок останнє літо Донеччини та Луганщини до великої російської навали. Наприклад, ми зняли європейську архітектурну спадщину, яка зараз повністю або майже повністю зруйнована. На сьогодні по всім місцям наших зйомок проходить фронт. Але додавати це – маніпуляція. Наш фільм актуальний саме тому, що в кадрі немає війни.
У самому фільмі мені нічого не захотілося міняти
Чи залишаєшся ти і в майбутньому в цій темі – дослідження Донбасу через кіно?
Ні, про Донбас я найближчим часом нічого не хочу знімати. Я вже перестав думати в цьому напрямі, тому що тема Донбасу так чи інакше присутня у моєму першому фільмі «2020. Безлюдна країна», потім – у «Поїзді», зараз – у «Євродонбасі».
Так, в останній роботі я досліджував конкретний період. Ми з Анею також зробили подкаст «Євродонбас: німецька спадщина», а це ще плюс година аудіоконтенту, який сильно відрізняється від фільму.
Звичайно, тут ніколи не можна казати щось остаточно, тому що життя змінюється, події змінюються і, може, завтра я натраплю на якусь фантастичну історію і мені захочеться зробити про це кіно. Але наразі я не працюю над фільмами про Донеччину чи про Луганщину.
