Світ змінився з часів смерті Тоні Старка. Месники вже не збираються разом на шаурму, а суспільство досі емоційно переживає п’ятирічну відсутність доброї половини людства. На цьому тлі Пітер Паркер разом з однокласниками їде у мандрівку Європою. Його наздоганяє Нік Ф’юрі, який потребує допомоги Людини-павука. Та підлітку хочеться побути підлітком та нарешті освідчитись у прихильності до Мішель – чарівної дівчини зі складним характером циніка. На внутрішній боротьбі між хоробрими вчинками на особистому та всесвітньому рівнях і з’являється новий старий Пітер Паркер.
Режисер Джон Воттс, який виріс зі створення пародійної служби новин Onion, цілком ймовірно може претендувати на звання нового Джона Г’юза. Ще з першого фільму про Людину-павука до цього були якісь передумови, але другий фільм про Пітера Паркера лише закріплює це звання. Кіно розпочинається неначе типове vacation movie з легким саундтреком ностальгійних європейських виконавців. Паркер з друзями подорожує спершу до Венеції та по хронометражному шляху Воттс влучно та грамотно розставляє жартівливі геги. Екшн розмірений, але яскравий. Рухаємось далі.
З Венеції починається зустріч Людини-павука та Квентіна Бека – мандрівника з паралельного світу, який не врятував свою родину та друзів, але намагається поквитатися з монстрами у нашому. Звісно, Джейк Джилленгол грає антагоніста фільму, адже не треба бути Шерлоком, щоб розкусити його план чи не з найпершої екшн-сцени. Викриття Містеріо таки розчаровує, оглядаючись на попередніх поганців MCU. Квентін Бек взяв на себе роль ще одного ображеного пасинка Тоні Старка, який привласнив їхні технології\винаходи\стиль (виберіть решту). Рятує лише харизма Джилленгола, адже він досі потужно демонструє гнів та грайливий настрій так, наче змагається в акторському впливі з Джеком Ніколсоном.
Marvel все ще обережно ставляться до потенційного розширення світів. Заявлені у трейлери паралельні виміри – це лише викинута до глядачів кістка, з якою ніхто не хоче бавитися, тому блокбастер все ще стоїть на міцних ногах стандартизованих мотивацій поганців, зроблених неначе під однорідний шаблон. Втім, у суто розважальному кіно такі претензії зводяться нанівець, адже на них не особливо акцентують увагу. Це кіно про героя, а не антигероя. Знову ж таки професійні актори та вражаючий біг-бада-бум радують непримхливе око аудиторії. Та новий фільм Воттса саме завдяки персонажу Містеріо будує блокбастер нового ґатунку – блокбастер у часи постправди.
Квентін Бек створює свої ілюзії завдяки дронам, яких за кумедних обставин, у фільмі бояться навіть більше, ніж самих візуальних фантазій антагоніста. Дрони у США стали такою собі новою загрозою мирного життя. Їх важко помітити, важко відстежити, вони по суті перетворилися на тихі машини вбивства, які залякують арабські країни та поступово залякали і самих американців. Мова, звісно, йде не про ті дрони, які доставляють посилки Amazon чи знімають відео великих міст з висоти пташиного польоту. Цей страх непередбачуваності машин привив ще Джеймс Кемерон з часів першого «Термінатора».
Цікавим додатком до оманливого ефекту стали і спроби Пітера Паркера приховати свою особистість від однокласників. Позаяк поява у Вашингтоні накинула на нього тінь підзозрюваності, то вже у Венеції він з’являється у темному костюмі та щосили намагається позбутися бодай натяку на Людину-павука. У новинах його нарікають Нічною мавпою і більшість жителів радо вірять новому імені супергероя, якого обізнаний товариш Пітера маркує піратською копією американського Павука. Власне, і сам Паркер користується американською прозомбованістю новинами, коли хоче приховати своє супергеройське нутро. «Ні, це не Людина-павук. Хіба ти не віриш новинам?», – виправдовується він перед друзями. Кожен крок на зустріч логіці зустрічає ляпаса без пояснень і в цьому є певна іронія, адже, як показує історія, так стають президентами. Головний герой у сучасному світі – це маніпуляція і Джон Воттс прекрасно ілюструє це не лише у самому фільмі, але й на шокуючому твісті відразу після титрів, тому радимо залишитися після показу.
По-справжньому шкода лише втрати цього «євротурівського» вайбу у другій половині фільму, який зміщується на користь суто супергеройського кіно. З таким урахуванням «Людину-павука» все ще можна рекомендувати як кіно для побачень, адже його шкільна легкість та наївність по-доброму пасують для перегляду у компанії. Marvel досі використовують бюджет стрічки на повну і кожен кадр сяє блискітками та міськими пам’ятками європейських міст, тому візуальні оргазми залишаються сильними перевагами перед рештою блокбастерів. Вишенькою на торті хіба що стане той самий епізод з першою ілюзією Містеріо над Пітером Паркером, яка повністю викидає аудиторію з реальності. Коли Жорж Мельєс побачив у Люм’єрівському кіно потенціал фантазійності, то переосмислив їхню документальність на свою користь. Джон Воттс певною мірою теж використовує цей потенціал гнучкості реальності на користь вибухового сегмента з тріповим кошмаром Людини-павука. Такі речі змушують повертатися до кінозали знову і знову. І це поки що найкраща рекомендація для літнього походу в кіно.
