«Моя бабуся з Марсу»: не домашнє відео

Регіони – планети

Ми звикли асоціювати планети з далекими куточками нашої Землі. З початком війни на сході та анексією Криму деякі близькі куточки стали для нас далекими та недоступними. Тому і кожна стрічка про ці місцини стає раритетним, недоступним та ексклюзивним футажем, який за словами творців завжди знімати важко, стресово та часом просто неможливо. Кіно Александра Міхалковіча пасує теорії про те, що у колись рідному Криму знімальний процес має долю тривоги. Творці стрічки неодноразово розповідали в інтерв’ю, що говірка видавала у них немісцевих, а будь-які доводи щодо причетності до Білорусі не завжди зустрічали порозуміння. Однак, кіно нарешті готове до прокату і йдеться в ньому не про вороже ставлення до своїх/чужих. Історія розгортається навколо бабусі режисера, яка залишилася в окупованому Криму тим самим єдиним воїном з прислів’я. Лише битися вже немає з ким.

Бабусі Зіні вже виповнилося 80 років. Вона порається по дому, вирощує виноград, зустрічається з друзями та по суті веде цілком нормальний образ життя для старенької. Міхалковіч включає у свій фільм епізод якогось абсурдного фіктивного масажу очей з приладами, які переміщує реальність, побачену глядачем, у вимір фантастичного сай-фаю. Та для баби Зіни у цих процедурах теж немає нічого дивного. У свої вісімдесят вона досі відкриває світ собі та своїм подругам. Чому подругам? Бабуся намагається пояснити природу війни, корінь військової агресії та логіку захоплення російськими військами Криму. Пояснює практично на пальцях, доступною мовою, але слухати її хочуть небагато людей. Головна героїня скидається на марсіанку у цьому оточенні «корінних прибульців». Та метафору про Марс режисер приберіг для іншого жарту.

Насправді Крим – це той самий Марс через те, що доїхати до нього вартує космічних зусиль. Александр Міхалковіч фільмує свої експедиції до Криму завжди по-різному, але зазвичай це вокзал під дощем та співи під караоке для людних вулицях Євпаторії. Здається, що годинник зупинився тут ще кілька років тому і з дев’яностих навколишнє середовище мало змінилося. Бабуся Зіна мріє про те, що всі родичі зберуться разом і, власне, це відбувається в кульмінації. Але як і будь-яке задоволення у житті, ця зустріч мусить закінчуватися. Візитери поїдуть з Марса, залишать бабусю Зіну виглядати з двору, заповненого великими гронами винограду. Це прощання найбільш разюче підкреслює самотність баби Зіни, якій доведеться і далі проводити час зі своїми подругами без спілкування на політичні теми.

Головна героїня Александра Міхалковіча не виходить на площі з українським прапором, не займається волонтерською роботою (принаймні в кадрі), але її зображення крізь камеру онука дуже щиро демонструє парадокс, який важко зрозуміти тим, хто назавжди виїхав з Криму. Адже Крим ніколи не був батьківщиною баби Зіни. Вона переїхала сюди на пенсію, а переїжджати знову у такому віці вже не бачить сенсу. Її рішення та доводи кардинально відрізняються від персонажа ще одного фільму про рідних – власне, «Рідні» Віталія Манського. У ньому йдеться про двох сестер, які ведуть переговори по Skype зі Львова та Криму та не знаходять спільної мови. Автор теж не дистанціюється від своїх героїв, але залишає фінальне рішення за глядачем. Закадровий голос Міхалковіча – навпаки, завантажує контекст, прояснює якісь втрачені деталі і робить кіно більш цілісним.

Стрічка білоруського режисера про свою бабусю скоріше перегукується з проєктом Рафала Лисака «Безумовна любов» – це такий самий портрет родича крізь власні спостереження. У польському фільмі Лисак зізнається бабусі у приналежності до квірспільноти та знайомить зі своїм хлопцем. Разом з тим він фільмує щиру (іноді болісну) реакцію бабусі на ці зізнання. Міхалкович також не цурається віднайти якісь кадри, які б показували родичку в дивному стані (згадайте масажні окуляри на очі), але обидва автори жодного разу не вдаються до провокації і переважно знаходяться поза кадром, наводячи світло софітів на своїх героїв.

Постійні пошуки наративу не завжди приводять Міхалковича у потрібне місце. Зрозуміло, що стрічка кілька разів перемонтовувалася, шукала стрижень у своєму персонажі та тему, яку варто підняти у фільмі. Разом з тим, у режисера вдалася портретність головної героїні у найбільш природному для неї світлі. З восьми годин матеріалу все ж таки вийшло зробити кіно, а не домашнє відео. У цьому заслуга режисера, який не падає у сентиментальні інтонації, а в голосі перш за все зберігає серйозність. Так, фільм втрачає через такі рішення певну долю романтики та ностальгії, яку тут хотіли б знайти прихильники літнього відпочинку у Євпаторії. Однак, «Моя бабуся з Марса» – це цілком доросла робота. Онук виріс, тому він вже не слухається, але дослухається до старенької. У контексті Криму для нього важливе лише збереження свідомості та здорового глузду, який він і знайшов на далекій червоній планеті в образі своєї бабусі.

My Granny from Mars
2019
режисер: Александр Міхалковіч
країна: Білорусь, Україна, Естонія

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: