У кінотеатри проривається вже четверта версія «Народження зірки». Перша вийшла у 1937 році і отримала «Оскар» за найкращий сюжет (так, бували й такі нагороди). Після цього шоубізнес тричі демонстрував свої переваги перед аудиторією з такою кіноназвою. І остання спроба вже точно не може похвалитися оригінальним сюжетом. Навіть більше: версія Бредлі Купера і не намагається здивувати сюжетно, але грає на емоційному полі, що далеко не всім припаде до смаку. Розпалювання пристрастей навколо (Венеційський кінофестиваль) і всередині фільму (американський прокат і продаж саундтреку) вже послугували запорукою успіху для того, щоб стрічка потрапила в поле зору Американської кіноакадемії.
Отож, варто нагадати про що кіно. Перед нами Джексон Мейн – кантрі зірка не меншого рівня, ніж зараз Блейк Шелтон в Америці. Після одного з концертів він знайомиться в барі зі співачкою Еллі, яка вразила його своїм виконанням пісні, і тому він запрошує її до себе в тур. Так починається їхня історія спільного життя, що неминуче вартуватиме кількох творчих провалів та перемог.
Перш за все, варто відмітити той факт, що Леді Гага та Бредлі Купер самі виконують свої пісні, що додає їм балів в карму. Кожен трек емоційно наповнений переживаннями персонажів, які страждають чи радіють у певний момент свого життя. Та сама «хімія» між акторами дійсно працює, і завдяки такому тандему повірити у їхнє кохання легше, ніж у цукрових мелодрамах, якими ще не так давно бавився Голлівуд. Камера виштовхує все зайве з кадру, аби лише споглядати та надати глядачу змогу насолоджуватися романтичним періодом у стосунках Джексона та Еллі. У кількох таких епізодах Бредлі Купер все ж таки перегинає палицю і занадто солодко оповідає про пропозицію шлюбу у будинку свого старого товариша, якого грає Дейв Шапель. Монтаж у цій сцені настільки швидкий, що момент видається вкрай незграбним та натягнутим. Втім, це не головна проблема фільму.
Вищезгадані крупні плани з одного боку роблять цю історію камерною та вкрай особистою, але у сценах великих та масштабних концертів цей прийом ледве працює на користь. Після перших концертів Еллі важко скласти враження, наскільки публіка взагалі в захваті від змін її іміджу, музичного напрямку та, власне, від самого концерту теж. Бредлі Купер хоче насолоджуватися лише голосом Леді Гаги та кожною мікроемоцією на її обличчі. Від такого ефекту на великому екрані ризикуєш отримати переляк від довготривалих «крупняків». Закрадається відчуття, наче режисер ховає безконфліктність фільму, максимально сконцентрувавши увагу на емоціях головних героїв. Як ми знаємо, конфлікт – це не найгірше, що може трапитися з поганим чи посереднім фільмом. Нехай Ніколас Кейдж бився в агоніях, щоб придумати бодай якийсь конфлікт в «Адаптації», та Джим Джармуш кожним своїм фільмом доводить, що можна обійтися і без нього.
Після перегляду «Народження зірки» лише з часом приходить відчуття, що самого «народження» нам так і не показали. За майже дві з половиною години хронометража Еллі жодного разу не робила якогось фізичного зусилля, аби досягнути успіху – глядачу показали лише психологічні страждання, але вони часто римуються з її успіхом (вручення «Греммі», виступ на SNL). За весь фільм Леді Гага лише двічі вийшла на паркет, аби навчитися сценічним танцям. Цього недостатньо, щоб повірити у її наполегливу роботу над собою. Звісно, можна обійтися і без демонстрації її тренувань, але тоді її популярність – це чиста випадковість, вона була у правильному місці і у правильній час, але для свого розвитку якщо щось і зробила, то глядачі цього не побачили. По-перше, це вкрай важлива деталь для тих, хто хоче і буде сприймати «Народження зірки» як інструкцію до успіху. По-друге, без такого розвитку персонаж не росте, як особистість і як жива людина. А це саме те, чого всю стрічку добивається Бредлі Купер. Він хоче показувати справжні емоції справжніх людей, нівелюючи і забуваючи про їхню буденну рутину.
Позитивні відгуки з американських видань роблять свою справу. «Народження зірки» – це до мізку кісток суто американське кіно про американську мрію, яке і розраховане на свою цільову аудиторію. Тим паче тема шоубізнесу – одна з улюблених у Американської кіноакадемії, тому Бредлі Купер точно тямив, на що йде, знімаючи фільм із піснею безумовно на «Оскар». Врешті-решт, нічого поганого у таких стрічок нема. Всі хочуть отримати якщо не статуетку, то принаймні номінацію на неї. 22 січня вже стане зрозуміло, чи достатньо наспівали актори для сезону нагород.
