Українські режисери про найкращі фільми 2019 року

Підсумки року від Нарімана Алієва, Антоніо Лукіча, Надії Парфан та інших режисерів
Антоніо Лукіч
режисер фільму «Мої думки тихі»

Так вийшло, що цього року я більше знімав, аніж дивився фільми. Так, це дивно, але два найкращі фільми, які я бачив цього року – українські. Перший – це «Панорама» (реж. Юрій Шилов). Стрічка, що найточніше зуміла передати особливості нашого часу та захопити плинну сутність – часу, кіно й людини. Зникають кінотеатри, а разом із ними відходить ціла епоха: люди, викинуті за борт життя, лишаються наодинці з неминучою старістю в Україні – самотньою, абсурдною й нещадною. Це «Новий кінотеатр «Парадізо»», розказаний мовою Ленінградської площі та старих хрущовок.

Відтворити відео

«Атлантида» (реж. Валентин Васянович) – по-справжньому потужне та безкомпромісне художнє висловлювання про наш час. Кіно, яке не залишає вибору, – тільки-от змушує замислитися про відповідальність кожного з нас.

Відтворити відео

«Влада» (реж. Адам Мак-Кей) – мені подобаються роботи Адама Мак-Кея, бо він пояснює доступною мовою складні речі. Та й сама політика мене також цікавить – я не дивився «Гру престолів», але слідкую за стрічкою українських новин. Сподіваюся, колись в Україні теж з’явиться кіно про політику, бо це цікаво.

Відтворити відео

«Світло мого життя» (реж. Кейсі Аффлек) – як на мене, це відверте кіно. Мало хто його дивився, і не знаю, чи комусь воно сподобалося. Мені – так.

«Шлюбна історія» (реж. Ной Баумбах) – не хочу розмірковувати про цей фільм. Це просто історія про те, коли не вийшло. На жаль.

Відтворити відео

«Маяк» (реж. Роберт Еґґерс) – американо-канадський фільм, що був представлений у «Двотижневику режисерів» на Каннському міжнародному кінофестивалі. Стрічка заявлена як фільм жахів, але це витончений чорно-білий естетський безум і психодел про двох наглядачів маяка. Дві години тримаються на неймовірній грі Роберта Паттінсона та Віллема Дефо під нав’язливе звучання протитуманних сирен маяка. У фільмі двоє наглядачів поїдуть розумом, уб’ють одну чайку, трахнуть одну русалку та вип’ють усі запаси алкоголю. Я до нестями закохана в цей фільм.

Відтворити відео

«Атлантика» (реж. Маті Діоп) – франко-сенегальське кіно, також представлене в Каннах. Стрічка виграла Гран-прі журі фестивалю. Красивий магнетичний фільм, половину якого займають гіпнотичні кадри океану. Молодий герой Сулейман відправився в подорож, щоби дістатися Іспанії та кращого життя. На березі залишилася його кохана, яка має вийти за іншого. Фільм починається як стандартна історія нещасливого кохання, розбитого об кути грубої реальності, а пізніше перетворюється на притчу про повернення мертвих. Одна з найкрасивіших стрічок цього року.

Відтворити відео

«Руйнівниця системи» (реж. Нора Фінгштайн) – німецький фільм із Берлінале. Це щемка й бурхлива історія про дев’ятирічну проблемну дівчинку Бені. Її розривають то приступи гніву, то неконтрольована агресія, то щемка дитяча ніжність та любов до матері. Але зі сім’єю Бені бути не може, лишатися в закладах для проблемних дітей – також. Всюди вона занадто бунтівна та небезпечна. Бені в геніальному виконанні німецької акторки Гелени Зенгель – квінтесенція бунту й людини, яка не може вписатися в межі. Цей фільм із першої ж секунди поглинає глядача й буквально кидає шаленими хвилями зміни настроїв героїні. Це чесна, болісна історія дитини, для якої ніде немає дому.

Відтворити відео

Мінісеріал «Чорнобиль» Крейга Мейзіна – це, можливо, найважливіший фільм про Україну та ХХ століття. У ньому вперше так глибоко й точно показана анатомія радянського світу. Цей світ досі живий, і нам доводиться стикатися з його реаліями буквально щодня. Тільки завдяки такому кінодзеркалу ми маємо шанс побачити Левіафана в повний ріст і потроху від нього звільнитися. А ще тут чудовий сценарій, блискучі актори та історичний матеріал, пропрацьований з англосаксонською ретельністю.

Відтворити відео

«Дилда» (реж. Кантемір Балагов). Кантемір Балагов – це 28-річний вундеркінд із Кабардино-Балкарії. Уже з його першого фільму «Тіснота» було зрозуміло, що він – величний автор. «Дилда» – його друга робота, і вона заворожує. Це квір-кіно в найкращому значенні слова. Балагов береться за колективні травми радянської історії, додає багато мовчання, недомовленості, сексуальності та дивного предметного світу. У нього магнетична манера роботи з камерою, простором кадру та світлом. Ти буквально прилипаєш до екрана й не можеш відірватися. Я дивилася цей фільм на Одеському кінофестивалі. Під час показу сталася якась технічна проблема, фільм перервали й кілька разів не могли запустити. Від цього він ніби став іще ціннішим. Усі залишалися на своїх місцях і терпляче чекали продовження – оскільки не побачити це було би просто нестерпно.

Відтворити відео

«Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (реж. Надія Парфан) – звісно, це дуже персональний вибір, пов’язаний із моєю роллю в роботі з цим фільмом, але не тільки з цим. Вихід фільму в прокат і його зіткнення з позафестивальною аудиторією став справжнім феноменом. Реагуючи на кіно, люди масово сміялися, плакали, а потім не могли встати з крісел і вийти з кінозали. Коли все ж виходили, засипали нас відгуками, у яких виявляли найкращі сторони себе. Фільм від цього розкрився зовсім по-іншому та ніби почав світитися. «Теплокомуненерго» покотило сніговою кулею щему, емпатії, людського тепла й любові.

Відтворити відео

Цього року для мене стала важливою стрічка «Земля» (реж. Ніколаус Ґейрхальтер). По-перше, через тему екології та вплив людства на навколишнє середовище. По-друге, через те, що, не втративши авторський стиль і не зробивши з цієї ідеї соціальний фільм, режисер зміг поставити суспільству важливі питання: «Хто ми? До чого ми йдемо й чому?». Я відчуваю спорідненість із цією роботою. Думаю, що не тільки я. Незворотність – головне відчуття від фільму.

Відтворити відео

Так вийшло, що у 2019-му я пропустив багато фільмів, через те, що восени і влітку знімав своє нове кіно та проводив багато часу замість кінотеатрів – на знімальному майданчику чи в монтажці. Здебільшого я так і не зміг вибратися на очікувані фільми, тому мені ще доведеться наздоганяти. Однак, цього року я все ж встиг отримати декілька сильних кіновражень. Особисте відкриття – «Вокс Люкс» (реж. Брейді Корбет) – на мою думку, важливий фільм, який розповідає про характеристики часу, в якому ми живемо, та пояснює, чому тривога – обов’язковий складник цього часу. Ніколи раніше не чув про цього режисера, не фанатію від Наталі Портман – тому переглянув його, можна сказати, випадково, й не зміг відірватися від перших кадрів. Яскрава, емоційна робота, яка чіпляє. З одного боку – це ніби дуже американська історія, про їхній світ після 11 вересня. Але якщо поглянути глибше – розумієш, що це історія про всіх нас.

Відтворити відео

Олів’є Ассаяс вирізняється, навіть якщо говорити про максимальне різноманіття французького кіно. Його фільми – якийсь окремий світ, тому «Подвійні життя» з розповіддю про паризьку інтелігенцію, про яку ми, здається, бачили вже сотні фільмів, однаково затягує. Від цього режисера ніколи не знаєш, чого очікувати та скільки сценарних поворотів він приготував для глядача. Зазвичай його роботи починаються з одного жанру, і до фіналу проходять декілька суттєвих трансформацій. Ба більше, це фільм із хорошими акторськими роботами. Його обов’язково треба показувати акторам і режисерам, тому що іноді сильні емоції краще грати абсолютно беземоційно – як тут – не впадаючи у фарс та плаксиву мелодраму.

Відтворити відео

«До зірок» (реж. Джеймс Грей) – чудова ілюстрація того, що графіка й технології можуть працювати не тільки на одномоментну видовищність, але й на глибину глядацького сприйняття. Звісно, багато хто розчарувалися, отримавши замість космічного екшену та прибульців філософську драму про самотність, пошук себе та одержимість. Замість космосу там могли бути і джунглі, і море, і північний полюс. Але за такої вторинності для історії, саме космос і майбутнє тут ретельно прописані. Ця буденність із дьюті-фрі на станціях, польотами на місяць, ніби на лоукостах, – чудово працює. Попри те що це притча, навіть я особисто захоплений сценою гонитви на місяці. Здається, це найкращий екшн, який я бачив.

Відтворити відео
Дмитро Сухолиткий-Собчук
режисер короткометражного фільму «Штангіст», засновник платформи «Terrarium»

Насправді цього року довелося побачити багато фільмів на фестивалях і в українському прокаті, тому тих, що насправді сподобались, також багато. Можна відзначити щемливо душевне кіно Антоніо Лукіча – «Мої думки тихі», відверте і чесне «Додому» Нарімана Алієва, «Корпус крісті» Яна Камаси, яке, відверто, було локальним, але вибралося з локальності до універсальності. Це фільми, повз які неможливо було пройти й не помітити. 

Важливо ще й помітити щось незвичне. І таким для мене є поступове й осмислене становлення як автора одного українського режисера. Я довго чекав, поки його фільм та його ім’я прозвучать – Микита Лиськов і його анімація «Кохання». Пам’ятаю його ще зі студентських років, – ми навчалися на паралелі, і його анімація завжди була особливою. Коли ми закінчили навчання, я слідкував за його новими фільмами. Пам’ятаю фільм про велосипед, який довелося відстоювати перед колегами на одному з фестивалів, де я був у журі. Нарешті Микита вирвався з лещат малобюджетного кіно, й рік тому йому дали фінансування на «Кохання» – дебютний професійний фільм. Завдяки фінансуванню він отримав свободу, що так потрібна аніматорові й художникові. І, як на мене, це наш Роберт Саакаянц або Рене Лалу. Тому Микита Лиськов і його «Кохання» – топ-відкриття, де на повен голос зазвучав автор, чия інтонація, почерк і мова на екрані є унікальними.

Відтворити відео

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

Залиште коментар

0 0 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: