Підбиваємо підсумки 2024-го року, який став роком неочікуваних відкриттів та прикрих розчарувань. Цьогоріч ми збираємо в одному тексті колективну десятку стрічок, компромісну для нашої редакції. Також ділимося індивідуальними топами від авторів та авторки.
Важливо зазначити, що наша команда знаходиться в різних країнах та має різні можливості для перегляду стрічок. Тому у топах зібрані фільми, які ми бачили у кіно, на міжнародних чи українських фестивалях. Деякі з них лише чекають на вихід у національний прокат.
Алекс Малишенко
«Емілія Перес»
Emilia Perez, реж. Жак Одіяр
Зазвичай, співають в одних фільмах, а мають справу з наркомафією – в інших. Жак Одіяр не бачить перешкод, щоб в одній картині ці речі поєдналися. Вибух енергії, який виникає внаслідок різних потенціалів подарував нам головний мюзикл 2024-го року – «Емілію Перес», що розповідає про наркобарона, який вирішує змінити стать.
Тут танцюють і співають про транс-перехід, про спокуту і про масові вбивства. Зухвало говорять про соціальне та ніжно про особисте. Яскраво забарвлюють сцени, але не цураються внутрішньої темряви.
«Емілія Перес» реабілітує мюзикли після гучного провалу «Джокер: Божевілля на двох» і повертає до рядів драматичних акторок Зої Салдану, яку ми вже давно не бачили без зеленого чи синього гриму. А ще це кіно може створити історію на 97-му «Оскарі», де Карла Софія Гаскон, головне відкриття картини, має шанси стати першою трансакторкою, яка отримає номінацію чи нагороду за акторську роботу.
Андрій Стулій
«Субстанція»
The Substance, реж. Коралі Фаржа
Один із найбільш яскравих та шалених кінодосвідів цього року. Самобутній боді-горор, який намагається аналізувати не лише суспільні стереотипи про жіночу красу, а і вплив цих кліше на самоусвідомлення жінок та їх відносини з власним тілом.
«Субстанція» ніби кричить на тебе, використовуючи макрозйомку, симетричні простори, повторювані звуки, римовані кадри, шокуючі образи та точну роботу з деталями. Майстерну режисуру Коралі Фаржа підсилюють і доповнюють вражаючі акторські перформанси від Демі Мур та Маргарет Кволлі.
Павло Іванченко
«Бруталіст»
The Brutalist, реж. Брейді Корбет
Брейді Корбет створив оперу, яка захоплює кожною хвилиною навіть під час інтерлюдії (що не є рідкістю для цьогорічнох картин), вкотре підтверджуючи, що мистецтво – це обтесані грані розбитого суспільства.
У вразливості головного героя-архітектора, бруталізм постає наріжним каменем, витесаним із пам’яті зламаного часу. Його мовчазна могутність змушує тремтіти перед силою, що піднімається над руїнами та протистоїть забуттю.
Єлизавета Сушко
«Ти – Космос»
реж. Павло Остріков
Українська наукова фантастика про космічного далекобійника, який залишився останньою людиною у всесвіті. Після вересненої прем’єри у Торонто, стрічка підкорює жанрові кіноподії по всьому світу – там, де ще не ступала нога українського кіно.
Павло Остріков присвятив цьому фільму 10 років. І я можу з упевненістю сказати, що ми так довго чекали недарма. Щемливість історії тут перегукується зі захопленням від космічних інтерʼєрів та екстерʼєрів. А стійкість сценарних поворотів і потужна гра Володимира Кравчука дає надію, що «Ти – Космос» спровокує новий виток українського кіно – якісних глядацьких фільмів, якими можна пишатися.
Артур Сумароков
«Мегалополіс»
Megalopolis, реж. Френсіс Форд Коппола
«Мегалополіс» Френсіса Форда Копполи – цей той випадок, коли суцільне несприйняття стрічки багатьма є великою перевагою на її користь.
Одним з найбільш цікавих аспектів фільму є його ідея про архітектуру як інструмент влади. Коппола розглядає архітектуру не тільки як фон для подій, а й як самостійну «персонажну» складову стрічки, що відображає ідеології її творців. Це чудово перегукується з ідеями Фуко і Гайдеґґера, які вважали, що простір і його організація не лише визначають, як ми живемо, а і як ми взаємодіємо з владою. Коппола ставить питання: чи може архітектура дійсно забезпечити гармонію, коли за ідеальним планом ховається ідея абсолютного контролю?
Алекс Малишенко
«Довгоніг»
Longlegs, реж. Озгуд Перкінс
У 2024-му році американський дистриб’ютор Neon вирішив стати королем незалежних горорів, посунувши з трону студію А24. Вони анонсували лінійку жахастиків, один з яких виділявся своєю загадковою та моторошною промо кампанією.
Це був «Довгоніг» Озгуда Перкінса – колись актора «Білявки в законі», а нині – зірки самобутніх горорів. Оз зміг оновити сюжет про серійні вбивства, додавши у традиційну історію про маніяка цупкої атмосферної режисури і декілька ідей зі світу містики.
«Довгоніг» кадрує, тримає та лякає, як жоден з фільмів цього року. Тому легко залишає територію нішового горору, щоб стати одним з касових див.
Андрій Стулій
«Химера»
La chimera, реж. Аліче Рорвахер
Дві попередні стрічки Аліче Рорвахер отримували в Каннах «Гран-прі» та «Приз за найкращий сценарій». «Химера» хоч і залишилася без нагород, але відчувається не менш талановитою і багатогранною картиною.
У неймовірно естетичному, сповненому витонченого символізму та глибоких почуттів фільмі, режисерка поєднує локальну історію трагічного кохання, в яку обережно вплітаються давньогрецькі міфи, та глобальний соціальний коментар щодо сучасної Італії та її відносин зі своєю культурною спадщиною.
Павло Іванченко
«Все, що ми уявляємо як світло»
All We Imagine as Light, реж. Паял Кападія
Паял Кападія з хвилі азійських режисерів/режисерок, що створюють поетичне споглядальне кіно з експериментальними підходами. ЇЇ творчість, як маленькі поеми, що розгортаються тліючими рухами, відлунням світла з ахронімічними звуками, які досягають вас на молекулярному рівні.
Під звуки партитури, використаної у стрічці Кападією та створеною ефіопською черницею Емахою Цеге-Мар’ям Гебру в 1970-х роках, розгортається багатогранна історія трьох жінок в Індії, що крок за кроком розкриває красу спостереження у швидкоплинному світі.
Єлизавета Сушко
«Інша людина»
A Different Man, реж. Аарон Шімберг
Ідучи на Берлінале на улюблену акторку Ренате Рейнсве, я нічого не очікувала від цієї стрічки. Але ще в лютому ця чорна комедія посіла вагоме місце у моєму майбутньому топі року за свій гірко-солодкий гумор з нотками трилеру, лінчивщіну та неординарне розкриття теми прийняття себе.
За сюжетом, актор Едвард (Себастіен Стен – Зимовий солдат з франшизи «Марвел») наважується на експериментальну медичну процедуру, що має кардинально змінити його зовнішність – він має деформацію голови через нейрофіброматоз. Але його нове обличчя красунчика швидко стає його ж кошмаром. Спершу він втрачає роль, для якої був народжений, а згодом стає одержимим поверненням зниклих можливостей – від театральної сцени до роману зі сусідкою.
Себастіен Стен цьогоріч отримав дві дуже сильні ролі і заслужив статус найкращої роботи з кардинального перевтілення. Сподіваюся на номінацію на «Оскар» для нього, попри те, що стрічка досить тихо розгортає промо кампанію як для картини А24.
Артур Сумароков
«Не очікуйте забагато від кінця світу»
Do Not Expect Too Much from the End of the World, реж. Раду Жуде
«Не очікуйте забагато від кінця світу» Раду Жуде пропонує глядачеві поєднання документальної стилістики, типового для сучасного румунського кіно злого абсурду і навмисної повсякденності.
Фільм не боїться бути незручним та дискомфортним – довгі сцени, насичені деталями, і велика кількість діалогів, на перший погляд, здаються хаотичними, але поступово складаються в мозаїчне висловлювання про життя в епоху інформаційного перенасичення та вплив патріархату на жінок сорок років тому і в наші дні.
Формат «відеощоденника» допомагає створити ефект безпосередньої присутності, хоча і вимагає від глядача терпіння, зважаючи на титанічний хронометраж фільму у 163 хвилини.
