Мені здається, що мій фільм очікує та сама доля, що і роман. Знаєте, Сервантес починав із сатири на лицарські романи, а закінчив найбільшим прославлянням лицарства у всій історії літератури
Орсон Веллс. З інтерв’ю 1965 року Хуану Кобосу, Мігелю Рубіо та Хосе Прунеді.
30 років пошуку «Загубленого в Ла Манчі»
Зйомки багатостраждальної стрічки розпочались десь наприкінці 80-х, саме тоді Террі Гілліам задумав відтворити на екрані один із найвідоміших лицарських романів. Історія про мрійника, що жадає відновити втрачене лицарство, ще до моменту зйомок отримала статус «проблемної»: з середини 50-х за екранізацію хотів взятися Орсон Веллс. Як і Гілліам, режисер планував перенести дію роману у сучасний світ, та досить довго не знаходив достатньо грошей на реалізацію проекту. Та побачити на великому екрані стрічку режисерові так і не судилося. У 1985 році Веллс помер, залишивши картину незакінченою. Частину відзнятого матеріалу було втрачено, та у 90-х Хесус Франко і Патсі Ірігоєн вирішили спробувати відреставрувати та змонтувати стрічку. Так у 1992 році до кінотеатрів потрапив «Дон Кіхот Орсона Веллса», яку невдовзі критики назвали найсміливішою інтерпретацію роману Сервантеса. Гілліаму звісно ж, пощастило трохи більше: свій opus magnum режисер побачив на власні очі майже через 30 років пошуків.
Закінчити зйомки режисерові заважало майже все. Як і Веллс, Гілліам зіштовхнувся з проблемою фінансування: після провалу «Пригод Барона Мюнхгаузена» продюсери боялися видавати режисерові великі кошти. І не дарма, на зйомки стрічки було витрачено рекордну на той час суму у 46,5 мільйонів доларів, що в два рази перебільшило початковий бюджет. Гілліам просто не міг вчасно зупинитися. Імпровізував на ходу, вигадував нові сцени, декорації, ускладнював сцени. У цьому він нагадує Сальвадора Далі, що для зйомок гічкоківського «Завороженого» на одну коротку сцену сна хотів побудувати настільки складні декорації, що ті б перевищували бюджет і час виробництва всієї іншої частини стрічки.
Коли у 90-х режисер нарешті приступив до роботи над екранізацією з Жаном Рошфором і Джонні Деппом у головних ролях, Рошфор раптово помер. Він зміг знайти акторові заміну, але повінь, що сталась у тих краях, остаточно унеможливила продовження зйомок. Версія, що могла вийти на початку 2000-х дісталась до нас у вигляді документального фільму про зйомки під назвою «Загублений в Ла Манчі».
Террі Гілліам проти Террі Гілліама
Затяжний процес створення фільму суттєво вплинув на фінальний вигляд картини. Гілліам постійно перероблював сценарій, то відмовляючись від надто складних ходів, то додаючі нові і нові сцени. Так, у першій версії стрічки, головний герой режисер Тобі мав потрапити у Середньовіччя та зустріти справжнього Дона Кіхота. З часом, як ми вже знаємо сюжет змінився і режисер зовсім відмовився від ідей подорожей у часі. Натомість додав безліч епізодів марення головного героя, які спрямовували його дії.
Та врешті-решт це змінило саме символічне наповнення стрічки. Та з Гілліамом це не вперше. Пригадайте історію зйомок «Імаджинаріума доктора Парнаса»: після раптової смерті одного з головних героїв Гіта Леджера, режисер переписав сценарій таким чином, що по ту сторону дзеркала герой постійно змінював обличчя, немов би демонструючи свою брехливу натуру. Хід виявився доволі символічним та вписався у концепцію фільму.
Нам важко судити, що саме хотів сказати Гілліам своїм «Дон Кіхотом» з самого початку, та після всіх перепетій та труднощів стрічка набула вельми символічного значення у творчості режисера. Сама історія зйомок все більше скидалася на оригінальний роман Сервантеса. Стала тим самим вітряком, з яким режисер боровся протягом довгого часу.
Релігія, політика та шовінізм
Стрічка «Чоловік, який вбив Дон Кіхота» стала концентрацією всіх ідей та починань режисера. Ба більше, всі стрічки коли-небудь зняті Гілліамом до цього, знайшли своє місце і в «Дон Кіхоті». Разом зі своїми проблемами. Гілліам все ще недолюблює жіночі персонажі, зводячі їх роль до коханок, повій та зрадниць. Натомість, чоловікам він дає свободу шукати себе та власного бога. Та попри це кожен його герой cкалічений обставинами, соціумом, страхами чи травмуючим досвідом. У «Дон Кіхоті» головний герой став cкалічений кінематографом. Надто сильно вжившись у свою роль, він продовжує грати її і після закінчення зйомок.
Наскрізною стає і тема релігії. Так він починає з розмов з карикатурним Богом у «Монті Пайтоні», а в «Імаджинаріумі» вже шукає різницю між Богом ти дияволом. Та цікавить його скоріше не релігія як така, а сила віри та різноманіття її проявів. Він вивчає релігії та стародавні епоси. Так, стрічка 1991 року «Король рибак» стала немов тренувальним майданчиком для «Дон Кіхота». Головний герой Перрі також вірить у те, що він – міфічний персонаж. І вірить настільки сильно, що всі обставини, і світ навколо, змінюється під цією силою. Він так само зустрічає Санчо-Джека, якого змушує жити у своєму світі, та врешті-решт злитися з ним.
Тема сучасної політики його цікавить не менше. Головний антогоніст стрічки – росіянин Мішкін стає карикатурою на відразу двух світових керівників, які своєю політикою намагаються змусити злизати їжу з власного черевика. Власне, у стрічці не дарма звучить ім’я Трампа, і не дарма його політичний шовінізм дуже яскраво проілюстрований сценами про мусульман. Не забуває він згадати і сучасні терористичні угрупування. Гілліам намагається бути максимально злободенним, щоправда подекуди забуваючи зібрати всі ці елементи докупи. Та як ми пам’ятаємо з часів «Монті Пайтона», режисерові притаманна скетчевість. Гілліам намагається охопити все і відразу, нашаровуючи шар за шаром власні ідеї. Та на жаль, не завжди пам’ятає про глядача.
П’ятий Дон Кіхот
Образ Дон Кіхота у стрічці наскрізний. Він не тільки герой, якого зіграв Джонатан Прайс. Він по троху проявляється у всіх головних персонажах, які йдуть до своєї шляхетної мети, щоб врешті-решт остаточно зневіритись та померти.
Та головним Дон Кіхотом стрічки став сам режисер. Він, як той шляхетний лицар, ламає свій кінематографічний спис об вітряк, який не підкоряється йому 30 років поспіль та знімає своє олдскульне кіно про особливих людей, які живуть одночасно у декількох реальностях. Образ лицаря для Гілліама – це образ режисера, який намагається всіма силами достукатися до глядача. Для нього «Дон Кіхот» – спроба проаналізувати, чим же насправді є режисура. А для нього вона і є свого роду «дон-кіхотствуванням» – боротьбою за шляхетну, але безнадійну справу, навіть на шкоду собі.
Для самого Гілліама стрічка стала немов в`язницею, нав’язливою ідеєю, що не залишала його. «Я став жертвою цього фільму. Він не залишав мене у спокої, переслідував 24, 25 років..», – зізнався Гілліам в інтерв’ю Reuters на Каннському кінофестивалі.
Дон Кіхот не може померти. А як ми знаємо зі стрічки, він може лише змінити форму. Режисер вкотре натягне свої «лицарські лати» та вирушить на пошуки нового вітряка.
