Стівен Спілберг використовує мистецтво кіно неначе музичний інструмент. Він знає, де і коли потрібно натискати потрібну клавішу, і для нього вже давно не секрет, в який момент аудиторія буде позіхати від нудьги, а в який завмирати від захоплення. Новий фільм Спілберга «Секретне дос’є» може спровокувати відразу дві реакції, і в цьому неабияка майстерність автора постійно грати на дві аудиторії – одна прагне розваг, інша – певною мірою інтелектуального кіно. Допоки в кінопрокат не вийшов «Першому гравцю приготуватися» режисер випускає своєчасне кіно про боротьбу журналістів проти держави.
Стрічка розпочинається в 1960-х, і несподівано, як для кабінетної драми, – у В’єтнамі. Звідти вихоплюються кадри обстрілів та друкарської машинки, потім коротка мізансцена розмови трохи схвильованих чиновників: міністра оборони США Роберта Стренджа Макнамари, президента Ліндона Джонсона та військового аналітика Даніеля Еллсберга у літаку. І ось вже сірі кабінети газети «Вашингтон Пост». Спілберг вміло розділяє на цьому моменті фільм на дві половини. В одній спадкоємиця газети Кетрін Грехем намагається успішно запустити акції «Вашингтон пост» на біржу, а в іншій головний редактор Бен Бредлі із перемінною успішністю бореться за статус газети як головного видання країни. Їхній основний конкурент – «Нью-Йорк Таймс» – постійно знаходиться на крок попереду, і це змушує газету піти на ризик: оприлюднити надсекретні документи Пентагону. Для працівників газети ще одним поштовхом опублікувати матеріал став принцип суспільної важливості інформації.
Один сюжет поступово поглинається іншим, і сценарій концентрується на публікації документів, яка змусить Білий Дім вжити заходів для збереження репутації. Стрічку кілька разів піддавали негативній критиці за надання всіх лаврів у фільмі «Вашингтон Пост» і показ «Нью Йорк Таймс» не в найкращому світлі. Така думка має право на існування, хоча б через те, що першовідкривачами інформації були «Нью Йорк Таймс». Вже пізніше їхні конкуренти дістали від того самого джерела додаткові деталі. Та режисер вміло опускає ці тонкощі задля динаміки сюжету.
Спілберг, знаний своєю гуманністю, виокремлює особисту драму людей, які працюють в газеті. Сама ж газета з історіями рядових редакторів залишається десь на задньому плані. Кожен кадр, кожна деталь працює лише на сюжет, а не на персонажів. Саме тому важливо утримувати темп, який іноді втрачається на початку стрічки, адже події відбуваються в різних часових рамках. Однак в цілому фільм знаходиться на рівні кращих робіт Спілберга останніх років. Є і впізнавана кольорова корекція з «Мюнхену», і талановита робота оператора Януша Камінськи з «Мосту шпигунів».
Та попри всі ці успіхи «Секретне дос’є» не має відчуття причетності до світового кіно про журналістів, адже знаходиться на рівні політичного контексту США 60-х та 70-х років. Без знання «підводних каменів» американської ситуації стрічку іноді важко дивитися, навіть якщо головні ролі витягують на своїх струнких плечах Том Хенкс та Меріл Стріп. Звісно, сварити Спілберга у такому двохгодинному фільмі – штука вельми тривіальна та заяложена. Почуваєшся маленьким Давидом перед Голіафом, який грається м’язами. Зрештою, ця гра зовсім не показова і є шанс, що глядач щиро вболіватиме за персонажів Стріп, Хенкса та Оденкірка.
[…] 2013: Лінкольн 2016: Великий дружній велетень 2017: Секретне досьє 2018: Першому гравцю […]
[…] кіно. Цього року режисер номінувався на «Оскар» за «Секретне дос’є» і демонструє чудову форму у кіно суто політичному та […]