Огидна порнографія: «Поцілунок» Вільяма Гейса

Перша кіно-порнографія була досить безневинною, але вже тоді аж надто принадною для глядача.

Кінематограф ще не встиг відсвяткувати свій перший день народження, як вже потягся до забороненої тематики. Фільм «Поцілунок», прем’єра якого відбулася у 1896 році, зображав, власне, поцілунок. Точніше, фінальну сцену з бродвейського мюзиклу «Вдова Джонс». Якщо зараз цілуватися можна у будь-якому фільмі з рейтингом G (вікові обмеження відсутні), то наприкінці далекого XIX століття це справді шокувало. До речі, сам спектакль скандальним не вважався. Десь повіяло подвійними стандартами, га?

Щоправда, публіка швидко оговталася… на відміну від преси. Один з тогочасних оглядачів, Джон Слоан, писав, що навіть у натуральну величину йому було б неприємно дивитися на таке, а збільшений до «гаргантюанських розмірів» та декілька разів повторений, й без того непристойний акт став «абсолютно огидним». Отак кінематографу вперше закинули аморальність – вперше, та, як ми всі знаємо, далеко не востаннє.

«Поцілунок» був створений на замовлення наденергійного Томаса Едісона

Фільм також не сподобався Римській Католицькій церкві, а медіа здебільшого таврували невинний короткий метр як порнографічний. Тож сучасні дослідження сприйняття порно на великому екрані мають вести генеалогію феномену саме з «Поцілунку». Томас Едісон, для компанії якого було відзнято скандальну стрічку, усі нападки використав на власну користь. У своєму каталозі він рекламував фільм так: «Вони готові цілуватися, починають цілуватися, і цілуються, і цілуються, і цілуються, щоразу зриваючи оплески».

Останнє було чистою правдою: масовий глядач, назвемо його так, бажав знову і знову побачити сороміцький момент. Тим паче, система «едісонівського прокату» сприяла вуайеризму, адже зберігала анонімність, таку жадану, коли йдеться про ті чи інші guilty pleasures.

Так виглядав перегляд фільму за допомогою кінетоскопу

Справа в тому, що на світанку кінематографу зіткнулися дві системи переглядів: масова та індивідуальна. Пророками першої були брати Люм’єр, які проводили звичні нам кінотеатральні сеанси – екран, стільці, повний зал людей і недоречні дотепи сусідів. Едісон винайти таку систему не спромігся і пропонував сольні перегляди з 1893 року, з моменту отримання патенту на апарат під назвою «кінетоскоп». Принцип був такий: глядач мав дивитися у спеціальне віконечко, де проносилися зображення зі швидкістю 30-40 кадрів на секунду. Завдяки інерції зору окремі статичні кадри перетворювалися у рухомі картинки.

Продаючи права на використання апарату та демонстрацію зафільмованих для нього стрічок, Едісон започаткував систему кінопрокату ще до того, як це стало мейнстримом ще до першого сеансу братів Люм’єр. Той самий «Поцілунок» демонструвався у спеціальних кабінках. Кидаєш монетку – дивишся фільм.

Але бій був нетривалим, і Люм’єри дуже швидко перемогли. Едісон теж спробував перейти на кінотеатральну систему масових переглядів, створивши новий апарат – проджектоскоп, що прийшов на зміну вітаскопу, який рекламувався під іменем винахідника, але не був ним розроблений. Та згодом час все розставив по місцях: нині проджектоскоп можна зустріти хіба що в поціновувачів вінтажної дивини, а от сінематограф Люм’єрів не тільки прижився, але й дав ім’я новому мистецтву.

The Rice-Irwin Kiss
1896
режисер: Вільям Хейс
жанр: німий короткометражний еротичний фільм
у головних ролях: Май Ірвін, Джон С. Райс

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

останні матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: