Колись «Твін Пікс» постулював, що «сови не те, чим вони здаються». Цей же вислів можна перефразувати щодо свиней у кіно.
Потрапляючи на екран, ця свійська тварина перетворюється на метафору капіталізму й жадібності, алегорію життєвого циклу чи стає своєрідним відображенням людського буття.
Зібрали для вас добірку арткіно, яка об’єднана появою свиней у кадрі й унікальним художнім поглядом на екранний світ.
Гунда
Gunda (2020), реж. Віктор Косаковський
У молодості Віктор Косаковський мріяв стати зоозахисником. Але під враженням від фільмів українського режисера Фелікса Соболєва, перейшов у режисери-документалісти.
Його роботи вивчали людей, їхню поведінку, аж поки фокус не змістився до природних явищ. Попередня картина, «Акварель» (Aquarela), досліджувала водне середовище та антропологічний вплив на неї.
«Гунда» фільмує життя свійських тварин на фермах у Норвегії, Іспанії та Сполученому королівстві, найбільше приділяючи уваги свині, чиє ім’я винесено в назву. Близький фокус змушує нас не лише по-іншому подивитися на цих істот (щось подібне вже утнув Дені Коте у своєму «Бестіарії» (Bestiaire), а й рефлексувати про харчові звички людства та роль тварин у нашому житті.
Лобстер
The Lobster (2015), реж. Йоргос Лантімос
Довгий час Йоргоса Лантімоса цікавили філософські концепти, які він дотошно препарував у своєму кіно. «Ікло» (Dogtooth) режисер присвятив деконструкції мови, «Альпи» (Alps) – осмисленню прийняття горя, а «Лобстер» – опресивному інституту сім’ї.
У «Лобстері», часікі не просто тікають, а й, дійшовши до певної відмітки, перетворюють самотніх людей на тварин. Одна з них – це величезна свиня, що пасеться під наглядом Лідерки Одинаків, яка войовничо виступає проти будь-яких стосунків.
Для Лантімоса свиня тут не більше, ніж частина його великої тваринно-самотньої метафори. Але можна спробувати знайти й інше пояснення присутності поросяти серед екранного зоопарку. Свиня – соціальна тварина, і для неї справжнє страждання бути на самоті. Зрештою, як і для головного героя.
Домішка
Upstream Color (2013), реж. Шейн Каррут
«Домішка» – друга робота режисера-продюсера-сценариста-актора-композитора-оператора-монтажера Шейна Каррута.
До того автор зняв низькобюджетну фантастику про подорожі в часі «Детонатор» (Primer), а після – зламався на великому проєкті «Сучасний океан» (The Modern Ocean) із Джеффом Голдблюмом, Кіану Рівзом, Енн Гетевей, Хлоєю Грейс Моріц, Деніелем Редкліфом та Томом Голандом. Швидше за все, цей проєкт ніколи не побачить світ.
Спроба попрацювати над «Сучасним океаном» стала можлива завдяки успіху «Домішки», де Каррут повномасштабно вторгнувся на територію, до того зайняту Теренсом Маліком. Він зняв екзистенційну драму, у якій заміксував екоутопічний пафос «Волдена, або Життя в лісах» Генрі Девіда Торо з парафразом «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше.
У Ніцше розвиток духу проходить три стадії: спершу дух стає верблюдом, потім виростає до лева й наприкінці перероджується у вигляді дитини. Цикл Шейна Каррута дещо інший і починається з орхідеї, а закінчується свинями, які пов’язані з конкретними людьми.
Так свині в «Домішці» стають не лише спіритичними тваринами, а й повноцінними виразниками авторської ідеї про цикли буття та спробу взяти життя у свої руки.
Віднесені привидами
千と千尋の神隠し (2001), реж. Хаяо Міядзакі
Хаяо Міядзакі створює анімацію, що ґрунтується на міфічній логіці та анімізмі. Використовуючи традиційні патерни шляху героя та «проппівські» сюжети, він щоразу конструює світ, який перебуває на перетині казки, легенди та актуальної проблематики.
А доповнюють цю потужну суміш напрочуд вдалі образи, які закарбовуються в пам’яті глядача. Один із таких – свині, на яких перетворюються батьки Чіхіро – головної героїні «Віднесених привидами» (а до того свиня в Міядзакі фігурувала в «Порко Россо»).
Символізуючи жадібність та ненаситність (доволі часта асоціація зі свинями), вони також уперше проявляють для глядача могутнього духа – чаклунку Юбабу. Наче Кірка з міфів про Одіссея, вона перетворює людей на тварин. Але на відміну від грецької колеги, робить це не заради власного задоволення, а стає знаряддям миттєвої карми й водночас миттєвого переродження.
Свинарник
Porcile (1969), реж. П’єр Паоло Пазоліні
У буремному 1968 році П’єр Паоло Пазоліні зняв «Теорему» (Teorema) – визнаний шедевр, який, здається, дав автору карт-бланш на створення чого б він лише не забажав. І Пазоліні швидко ним скористався, щоби зняти «Свинарник».
Цей фільм, як і «Теорема» та інші роботи автора, засуджує буржуазію та її лицемірність, але робить це напрочуд прямолінійно. Головний герой має наречену, але насправді тяжіє до свиней, а його інша позачасова іпостась – канібал, який, як і свині, їсть усе без розбору. Свинарник тут є очевидною метафорою сучасного капіталістичного суспільства.
Картина викликає крінж і є дещо невдалою, на межі з несмаком. Але водночас – це важлива робота для розуміння творчості П’єра Паоло Пазоліні: така собі концентрована лють, яка не знає міри та компромісів.
Схід: Пісня двох людей
Sunrise: A Song of Two Humans (1927), реж. Фрідріх Вільгельм Мурнау
«Схід: Пісня двох людей» – перша американська робота від автора «Носферату: симфонія жаху» (Nosferatu: A Symphony of Horror) та одна з найкращих німих картин. Стрічка зібрала декілька «Оскарів» та увійшла до американського Національного реєстру фільмів.
Мурнау тут майстерно вибудовує фабулу зради, возз’єднання та каяття. Окрім повчального моралістичного заряду, вона має низку яскравих епізодів. Один із них – це спринт свині, яка швидко знаходить вино та упивається ним.
Зараз ці сцени не витримають жодної критики з позицій зоозахисту, але майстерний монтаж та динаміка епізоду не дають від них відірватися. Зрештою, зрозуміло, що свиня тут не те, чим здається, і працює на авторську думку засудження аморальної поведінки. А також буквально показує, що означає «напитися, як свиня».
А як же “Весільна ваза” 1974 року?