Валентин Васянович: «Життя вигадане для того, щоби підготуватися до смерті»

Про «Атлантиду», «Оскар» та пандемію

Із моменту нагородження Валентина Васяновича головною нагородою в категорії «Горизонти» у Венеції минув понад рік. «Атлантиду» побачили майже в усіх куточках планети, але українцям її показали лише у вересні на ОМКФ. Онлайн-прем’єра фільму, який знімався для великого екрана, пройшла ледве помітно. Таке кіно дивляться в кінотеатрах, вимкнувши телефони, а не з монітора ноутбука. 

У кінопрокат «Атлантида» виходить із помірним ажіотажем і, схоже, Валентина Васяновича влаштовує такий хід подій. Режисер не орієнтується на глядача, коли знімає кіно про наслідки війни. Він надає перевагу дослідженню екологічних та психологічних тем у фільмі, тому в нагороду хоче почути не прихильність аудиторії, а відверті відгуки від глядачів. Зараз Валентин Васянович уже працює над стрічкою «Відблиск». Автора «Рівня чорного» та «Присмерку» вдалося розпитати, чи він повернеться до документалістики та який його найбільший страх.

Ви вважаєте себе перфекціоністом на знімальному майданчику та на монтажі?

Перфекціоністом – ні. Звісно, коли починаєш знімати кіно, намагаєшся досягти максимальної якості для сцени, але це не завжди можливо. Оскільки я потім монтую, фарбую та роблю різні маніпуляції з матеріалом, я просто розумію, що можу собі щось дозволити. Скажімо, недопрацювати з тих чи інших причин на локації те, що я можу потім легко пофіксити на постпродакшені. 

Що має змінитися, щоби ви віддали контроль над якоюсь із частин кіновиробництва?

Заради чого я мушу віддавати контроль? Мені подобається знімати своє кіно як оператор. Навіщо віддавати мені якусь дію, яку мені подобається робити самому? Я розумію, що під час монтажу я можу знайти неочікувані для мене рішення. Я не роблю одну версію монтажу – їх безліч. Це робиться інтуїтивно, руками. 

На кожному з цих етапів я вчуся робити кіно. Коли погано назнімав і монтую, я бачу свої помилки. І наступного разу їх не зроблю. А коли кіно не одна людина робить, мені як режисеру треба вербалізувати сенси, які я сам до кінця не зрозумів. Але я точно знаю, що мені подобається. Не знаю, чому це відбувається, тому сам беру камеру й шукаю крупність фактури, мізансцену, поки мені вона не сподобається. Якщо я віддам частину цієї роботи, мені потрібно буде взагалі інакше влаштовувати цей виробничий світ. 

Що таке кіно й що таке сценарій? Сценарій – це слова, література, а кіно – це зображення, картина. Мені треба літературу перекласти на іншу мову – картини. Й у цьому перекладі я мушу до когось донести те, що я ще не знайшов. Це настільки обтяжує мою роботу, що я не бачу сенсу в передаванні контролю.

Я не роблю одну версію монтажу – їх безліч. Це робиться інтуїтивно, руками

Як ви познайомилися з Володимиром Яценком та поділили продюсерський вплив?

Дуже просто. Ми познайомилися з ним, коли я закінчував фільм «Атлантида» і зрозумів, що мені потрібно просувати його на європейські фестивалі, ринки, треба зробити гучну прем’єру. Я не приховую, що не вмію комунікувати на рівні фестивалів класу А. Я просто не люблю цього. Мені подобається продакшн, подобається створювати ідеї і втілювати їх у матеріалі, а продавати, просувати й рекламувати – це не моє. 

І я дивився на ринок, на людей навколо себе і зрозумів, що Володя це робить найкраще. Ми з ним швидко домовилися, що я займаюся продакшеном, а він займається просуванням. Він мудра людина, щоби приймати рішення щодо сейлз-агентів. Мене більше цікавить творчий процес та виробництво.

Роблю дублі, поки не вдасться випадково отримати те, чого хочу

Як довго триває процес репетицій і скільки дублів зазвичай знімаєте?

Я знімаю багато дублів, оскільки з непрофесійними акторами важко в кожному дублі робити те саме з урахуванням правок, яких я від них вимагаю. Тому роблю дублі, поки не вдасться випадково отримати те, чого хочу. 

Інколи буває, що не виходить бажане, але воно ще й краще працює, ніж те, що ти собі придумав. В «Атлантиді» було від восьми до 45 дублів. Секс-сцена була на вісім дублів, діалог на тлі мішені в гаражі – 45 дублів. Для мене найважчою сценою з технологічного боку була зі суїцидальним стрибком. Найменше дублів було в сцені сексу. Я думав, що вона буде найважчою.

Репетиції відбуваються на етапі підготовки та під час знімального періоду. Є різні завдання на цих репетиціях. Від початку я можу навіть шукати діалоги під час репетицій та імпровізацій із акторами на тему, задану в сцені. Часто використовую акторські імпровізації. 

Поволі все нашаровується й наступний етап – це репетиції у відібраних локаціях. Можна додавати більше фізичної дії, й на цьому рівні з’являється розуміння, чи сцена готова, чи вона працює й чи треба переробляти та змінювати локацію. Тобто якщо сцена в локації працює, наступний етап – зйомки. І ми заходимо в знімальний період уже з готовою розробленою сценою. Якщо нам не вдається це на репетиціях, ми не починаємо знімати.

У вас залишилося зацікавлення до виробництва документального кіно чи це пройдений етап?

На жаль, у мене немає нереалізованих ідей. У документальному кіно залежиш від героя, а в ігровому – все залежить від тебе. Мені подобається тотальний контроль, де від мене все залежить, і я за все відповідальний. Мені комфортніше з цим працювати. Можливо такий характер у мене. 

У роботі з документальним кіно не завжди виходить комунікувати, щоби чужі люди підпустили тебе близько. Це ж теж талант. У мене такого немає, тому я знімаю кіно про своїх родичів, які мене давно знають і підпускають до себе. Зараз діти підростуть, може, я про них почну знімати кіно. Чим не актори? Фактично я поганий документаліст, тому що я не вмію близько підійти до людини.

У документальному кіно залежиш від героя, а в ігровому – все залежить від тебе

В епоху пандемії та численних фільмів про війну в кінопрокаті – чому глядачу треба піти на «Атлантиду»?

Я сам до цього обережно ставлюся, й мене, якщо чесно, не тягне зараз у кінотеатр, не тягне в місця, де багато людей. Я хочу все-таки контролювати цей процес, але це неможливо. Ця зараза має такий масштаб, що я не бачу можливості врятуватися від неї. У мене таке враження, що ми маємо всі перехворіти, бо немає іншого виходу. Поки буде розроблятися вакцина, всі перехворіють. Оскільки імунітет тимчасовий, ці антитіла швидко зникають, і можна хворіти вдруге й утретє. 

Я не знаю відповіді й не хочу нікого вмовляти. Я розумію, що кіно важке, що люди ходять розважатися в кінотеатр. Я все це розумію, тому я думаю, що аудиторія, яка цікавиться авторським кіно,  кіномовою загалом та сприймає кіно як мистецтво, вона й так піде – і не треба вмовляти. А люди, які ходять розважатися, вони й так не підуть. Їх теж не треба вмовляти. Так світ влаштований.

Чому «Атлантиду» так довго тримали до української прем’єри? Вам особисто хотілося показати її якомога швидше?

Навряд чи ми зберемо мільйон гривень. Це мікробокс-офіс. Наш фільм подивиться маленька кількість людей. І я це розумію. На фестивалях цей фільм подивляться набагато більше. 

Є логічний шлях фестивального кіно. Спочатку фестиваль, потім широкий прокат, і за таким регламентом це працює. Звісно, мені хочеться, щоби мій фільм подивилися всі громадяни України, але це нереально. Його подивиться скількись тисяч. Це мікровідсоток. Раніше я знімав кіно й очікував касового успіху. Мені вдасться і там, і там відмітитися, але це так не працює. 

Треба вибрати й поляризуватися. Або знімаєш кіно для масового глядача: це переважно комедії, легкорозчинні, тупі – мені цього робити не хочеться. Або це щось цікавіше мені за формою, але це будуть дивитися критики або люди, які цікавляться кіно. Мені буде приємно, коли люди подивляться моє кіно й напишуть щось у пресі або на фейсбуці.

Чарлі Кауфман мислить схожими категоріями, але його фільм усе-таки потрапив на Netflix, де його можуть подивитися багато підписників. Ви зараз будуєте контакти зі стрімінговими сервісами?

Я маю надію, що з «Атлантидою» все буде гаразд. Щодо Netflix, Amazon, HBO – ми вже продали кіно до HBO Eastern Europe, тому все попереду. Мені взагалі подобається, що в майбутньому можна знімати фільми для Netflix, та робити їх не тупими. Це було би круто з їхньою глобальною аудиторією, бо це фантастичний прогноз на майбутнє. Знімаєш авторське кіно й закидуєш на платформу, де є мільярд глядачів. Його однаково подивиться 10 мільйонів, і це вже поверне інвестору його гроші. Це ідеальна історія. Єдиний мінус – кінотеатральний перегляд, але завжди можна робити покази в декількох кінотеатрах для поціновувачів такої розваги.

Мені буде приємно, коли люди подивляться моє кіно й напишуть щось у пресі або на фейсбуці

Тим паче, що «Атлантида» знята спеціально для показу в кінотеатрі.

Так, її краще дивитися на широкому екрані, тому що там переважно все знято середніми загальними планами. Просто на великому екрані ти більше інформації побачиш, і за кольорами зокрема. Кінотеатральна проєкція має 12 біт, а монітор вдома – це 8 біт. Телефон теж 8 біт. Це інше багатство кольорів і менша деталізація.

У людей була велика надія на швидкий мир

Ви відмовилися від діалогів у «Рівнях чорного». Що переконало повернути їх непрофесійними акторами в «Атлантиді»?

Я відмовився від мови в «Рівнях чорного», бо Костя Мохнич (головний герой) – фантастично пластичний, органічний, але лише на рівні тіла. На рівні мови – ні. Для «Атлантиди» я шукав розмовних акторів. Андрій Римарук – великий молодець! Ми шукали актора два-три місяці й потім знайшли Римарука. Потім шукали решту акторів. Під нього добирали пару. У нас класно грають патологоанатоми. Вони з дубля в дубль працюють ідеально поставленим голосом. Тому що це їхня робота, вони так і роблять цю препарацію, оглядають, вголос коментують, а асистент записує це. Вони – суперактори.

У 2017 році ви дали інтерв’ю «Комсомольській правді», де вже розповідали про «Атлантиду». Там ішлося про те, що в проєкті може з’явитися французька акторка. Чому не вийшло?

Я мав на увазі роль співробітниці фонду екологічної місії, волонтерки, яку рятує наш герой. Він підбирає її біля автомобіля, що горить. Мені потрібна була іноземна акторка, і я думав про французок, британок, американок. Мабуть, тоді була думка саме про французок. 

Цю роль фантастично виконала британська журналістка та письменниця Лілі Хайд, яка мешкає в Україні. Нещодавно вона випустила книгу про Крим. Ми за три дні вивчили текст українсько-англійською мовою, суржиком. Я задоволений цією сценою.

У тому ж інтерв’ю ви сказали, що у вас немає жодних амбіцій щодо «Оскара» у 2017 році. Ваші бажання змінилися, коли трапилася можливість?

Математика підказує, що очікування виросли. Амбіції – то таке, ми їх не розглядаємо. Я спокійно до амбіцій ставлюся, але шанси виросли, адже тепер ми маємо три необхідні речі, які не мали з «Рівнем чорного»: перемогу на фестивалі класу А, позитивні відгуки світової кінопреси (The Hollywood Reporter, Variety, Screendaily) та американського дистриб’ютора. Без цих трьох речей на «Оскар» можна й не потикатися. У нас це є й дає шанси.

Як готуєтеся до промо-кампанії «Золотого глобусу»?

У рамках «Золотого глобусу» ми взяли участь у спеціальних показах для членів голлівудської преси. Вони вже відбулися, й ми там були. З усієї маси фільмів, які подаються на «Золотий глобус», два десятки вже показали членам асоціації. Після цього був Q&A, і вони вже нас знають. Головне – щоби про твій фільм знали. І тепер нам набагато простіше змагатися з іншими фільмами. Знайомства працюють на твоє ім’я.

«Рівень чорного» здається тренуванням перед «Атлантидою» Чи можна вважати «Атлантиду» тренуванням перед наступним проєктом «Відблиск»?

У «Рівні чорного» я переконався, що в такий спосіб можна знімати кіно також. І використовую ці навички у своїх фільмах надалі. «Відблиск» має бути кроком. Тут лише питання – чи це буде великий крок уперед, чи маленький крок назад. Я не можу цього спрогнозувати чи гарантувати. Після успіху фільму завжди важко робити наступний крок. Це психологічна проблема. 

Часто люди відчувають себе частиною світового кінопростору, і їх інколи паралізує, тому мені важливо швидко зняти наступний фільм. Звісно, я буду намагатися з усіх сил і робити все, щоби цей фільм був найкращим. Але ніхто не застрахований від невдачі. І треба бути до цього готовим. Це теж частина життя.

Часто люди відчувають себе частиною світового кінопростору, і їх інколи паралізує, тому мені важливо швидко зняти наступний фільм

Мій найбільший страх – що держава перестане підтримувати українське кіно

У «Присмерку», «Відблиску» та «Рівні чорного» одна з головних тем – це смерть. Чому ця вона вас цікавить найбільше?

Це ж універсальна тема. Вона цікавить усіх із народження й до кінця. Це єдина тема, що має цікавити людину. Життя вигадане для того, щоби підготуватися до смерті. Це ж зрозуміло.

Який у вас найбільший страх?

Мій найбільший страх – що держава перестане підтримувати українське кіно. Я не жартую. Останні 10 років живу як щаслива людина, хочу й далі знімати кіно. Я не хочу десь заробляти гроші, бо не бачу в цьому сенсу. Таких людей, як я, багато з’явилося за 10 років.

«Атлантида» – це кіно про гіпотетичне майбутнє, тому хочеться подумати, що трапиться в цьому майбутньому з українським кіно.

У 2025 році? Я чекаю, що буде Держкіно, будуть виділятися великі бюджети, буде прозора система балів та оцінювання проєктів, а очолювати Держкіно буде людина, яка має повагу до індустрії. Це хороший менеджер, який має ідеальну репутацію. Я про це мрію.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

5 1 голос
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

It's all about Lynch
Moviegram

Девід Лінч. Light version

Розповідаємо про Девіда Лінча прямо з Чорного Вігваму. У випуску – «Голова-гумка», «Людина-слон» і «Дюна», котра мало не висотала життя з бідолашного режисера

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: