80-й Венеційський кінофестиваль стартував 30 серпня і триватиме до 9 вересня. Цьогоріч він дещо втратив від пишноти через страйк голлівудських сценаристів та акторів, але швидко зорієнтувався зробивши акцент на зіркових фільмах.
У перші два дні показали лише декілька з них – «Графа» Пабло Ларраіна, «Феррарі» Майкла Манна та «Дивовижну історія Генрі Шугара» Веса Андерсона. Про них і не тільки розповідаємо у першому щоденнику з Венеції.
«Командир»
Comandante, реж. Едоардо де Анджеліс
Фільм-відкриття починається згадкою українського військового, який врятував життя російському полоненому в 2023 році. Такий пацифістський початок налаштовує нас на подальші перипетії італійської воєнної драми про командира підводного човна під час Другої світової.
У першій сцені екіпаж сходить на борт підводного човна під вигуки «Ми не мудаки». У цей час їх дружини та закадровий голос розповідають про страхи, опасіння та останнє прощання. Але ця лінія швидко розчиняється у товщі океану і стрічка перетворюється на клішовану військову історію.
Головна ж лінія фільму кристалізується, коли вже половина хронометражу залишиться позаду і буде присвячена відбілюванню репутації італійців за їх участь у Другій Світовій війні на стороні режиму Муссоліні.
Командир підводного човна раптово вирішує врятувати ворожий бельгійський екіпаж (зчитується відсилка на «Рятувальний човен» Альфреда Гічкока). Чому? Сальваторе (Фавіно П’єрфранческо) так і скаже: «Тому що ми італійці». І навіть коли його судно почнуть обстрілювати британці, командир відмовиться зануритися під воду й благородно відправить сигнал ворогу: «У мене 26 бельгійців на борту. Відпустіть їх і повернемося до цього бою».
Так і не зрозуміло куди пливли сповнені чеснот фашисти, яке завдання мали виконати та чому так легко відхилилися від курсу, щоб підкинути бельгійців. Момент, коли вдається розслабитися від пошуку логічних відповідей настає лише один раз – коли бельгійці вчитимуть італійського кока готувати смажену картоплю. Але це вже не врятує фільм.
Перша очікувана прем’єра у Венеції – нова робота Пабло Ларраіна («Спенсер» про принцесу Діану і «Джекі» про дружину Кеннеді). Головний герой фільму – чилійський диктатор Августо Піночет. Ларраін не один раз звертався до історії Чилі 1980-х й ось вперше торкнувся постаті самого диктатора.
У новому світі Ларраіна, диктатор – це вампір, який прожив 250 років, бачив французькі революції, забрав собі на памʼять голову Марії Антуанетти та зімітував власну смерть у 2006-му. Все це нам переповідає закадровий жіночий голос, який зникає, щоб поступитися місцем історії про передсмертне бажання Августо: він повідомляє дітям і дружині, що має непоганий капітал, який треба чесно розділити, після чого він спокійно помре через те, що стане веганом.
Фільм виробництва Netflix не зовсім виправдовує епітет сюрреалістичний, яким він хизувався у рекламних матеріалах. Значно більше тут сатири над жорстоким політичним минулим Чилі, яку Ларраін підкріплює цитатами з культових стрічок («Пристрасті Жанни ДʼАрк», «Темний лицар» тощо). Навіть здається, що зі стібанням відносин Чилі і Британії, війська і церкви та дьявольским образом Піночета режисер переграв.
Стрічка дещо вимоглива: щоб зрозуміти всі пасхалки та сюрреалістичні деталі, вам доведеться залізти в гугл для заглиблення в історію Чилі. Чому матірʼю Піночета виявиться Маргарет Тетчер? Чому диктатор має такі теплі почуття до монахині? І навіщо там вірний помічник-росіянин? Режисер залишає ці питання на самостійне опрацювання.
Як для стримінгового фільму, стрічка достатньо кровожерлива, хоча і ховає кров у чорно-білій палітрі. Якщо гільйотина відрубає голову Марії Антуанетті чи коню – ви побачите процес від початку до кінця. В перервах між стратами Піночет вилітає за свіжими серцями для смузі, а закадровий голос розповідає як вампірам краще вбивати.
«Граф»
El Conde, реж. Пабло Ларраін
«Пірнати»
Dive, реж. Альдо Юліано
Єдиний фільм цьогорічного короткометражного конкурсу, що повʼязаний з Україною, змушує закривати очі та червоніти від сорому. Українські актор(-к)и Вероніка Лукʼяненко («Школа. Випускний») і Данило Каменський («Забуті») спершу пʼють пиво та танцюють під італійську пісню Ricchi e Poveri на пляжі, а потім ходять по цьому ж, але вже замінованому, берегу моря.
Беззмістовна, але правда гарна сцена пірнання під воду закінчується повітряною тривогою та обстрілами-спецефектами, на які, ймовірно, пішла більшість бюджету. Сказати, що це погано – нічого не сказати. Нехай фільм характеризує та половина зали, яка вийшла під час показу.
Енцо Феррарі банкрутує, але продовжує марити перегонами. Його водії розбиваються один за одним, залишаючи після себе тільки коханих дівчат, які потім просять у Феррарі компенсації. Сам Енцо розривається між двома жінками – дружиною Лаурою (Пенелопа Крус – «Паралельні матері»), з якою вони не так давно втратили сина і коханкою Ліною (Шейлін Вудлі – «Винні зірки»), з якою чоловік вже нажив таємного сина.
Перед переглядом байопіка про Енцо Феррарі було два очікування – динамічні перегони та Адам Драйвер, який схожий на італійця дещо більше, ніж у «Домі Гуччі» Рідлі Скотта. Обидва не виправдилися. Вийшов прісний карʼєрний байопік, де немає ні наростання інтриги, ні несподіваних розвʼязок.
Втім, є і хороше. Фільм тримається на лінії Пенелопи Крус. Вона дружина, яка не може змиритися зі смертю сина, але при цьому знаходить сили у своєму болі. І поки чоловік грається у машинки, вона керує всіма фінансами компанії «Феррарі» і диктує свої правила.
«Феррарі»
Ferrari, реж. Майкл Манн
«Догмен»
Dogman, реж. Люк Бессон
Новий фільм від режисера «Пʼятого елемента» перевищив всі очікування. Головний герой, Дуглас (Калеб Лендрі Джонс – «Антивірус»), потрапляє у вʼязницю на допит до психіатрині. У ході їх відвертої розмови глядач(-ка) дізнається непросту історію хлопця, який завжди любив собак більше, ніж людей.
Через жорстокість батька, який спочатку закрив його в клітці, а потім підстрелив, Дуглас живе в інвалідному візку та не вірить у людську емпатію, а завдяки матері, яка залишила його у дитинстві, герой знайомий з піснями Едіт Піаф, Мерилін Монро та інших дів.
Попри дивний опис сюжету, Люк Бессон добре ладнає з історією любителя собак, який, стає драг-квін та захищається від бандитів в образі Мерилін з гвинтівкою. З цього складається дійсно пронизливе кіно, в якому Калеб Лендрі Джонс встигає закохати, розчулити та здивувати.
Втім, Бессону як завжди складно лише з реальним (згадати хоча б його останній фільм «Люсі»), тому він вдається до метафізичної аналогії Дугласа з Ісусом. Без цього фільм був би трохи кращим, але, водночас, без цього Люк Бессон не був би Люком Бессоном
Середньометражний фільм Веса для Netflix за мотивами Роальда Даля вкотре підтвердив, що автор переживає кризу. Театральність його нового продукту для Netflix зашкалює.
Не рятує навіть каст, де традиційно зібралися великі зірки – лише чоловіки – Ральф Файнс, Бен Кінгслі, Бенедікт Камбербетч, Руперт Френд і Річард Айоаді. Кожен з них видає перфоманс про письменника та розриває факти його біографії. Зрештою це складається в історії про медитацію, що навчає бачити з закритими очима, егоцентризм, улюблені жанри в літературі та гру в казино заради донату на лікарні. Претензійно? Так. Втомлює? На перших же 10 хвилинах!
«Дивовижна історія Генрі Шугара»
The wonderful story of Henry Sugar, реж. Вес Андерсон
Дякую за матеріал!
Здається, ілюстрація до Dive Альдо Юліано плутає два фільми: https://www.imdb.com/title/tt13566172/ і https://www.imdb.com/title/tt26426303/