Офіцер і шпигун
An Officer and a Spy, реж. Роман Полянський
1985 рік. У Франції панують антисемітські настрої. Капітана Альфреда Дрейфуса (невпізнаний Луї Гаррель у гримі) звинувачують у шпигунстві на користь Німецької імперії та відправляють до острова Диявола. Його вчитель – полковник Пікар. Він дізнається подробиці звинувачення і намагається знайти в цьому абсурді хоча б краплю сенсу, аби витягнути товариша з біди. Та параноїдальна влада, яка всюди бачить шпигунів, не щадить нікого. Тож «полювання на відьом» розповсюджується на більш, ніж 2000 осіб.
Прем’єра останніх двох стрічок Романа Полянського відбулися на Каннському кінофестивалі без особливого резонансу. Та показ «Офіцера та шпигуна» у Венеції має дещо більше значення. Режисер не вперше звертається до історичних подій, але з сюжету помітно, як це кіно сильно резонує з його особистістю. Полянському досі заборонено в’їзд до США, тому стрічка певною мірою відображає завдяки історичному контексту його ставлення до обвинувачень. Та навіть поза цими реаліями кіно вийшло по-справжньому захопливим і подеколи навіть динамічним. Персонажі іноді кумедно жартують (подейкують, що це заслуга Жана Дюжардена), команда з художником-постановником справді добре попрацювали над відтворенням кінця XIX століття, а зображені реальні особистості викликають щирий захват та повагу (Еміль Золя, це про тебе). Сам Полянський також засвітився у камео, але якщо моргнете, то пропустите. Тож варто дивитися пильно і винагородою буде піднесений настрій після перегляду.
Сіберг
Seberg, реж. Бенедикт Ендрюс
Символ Нової хвилі у Франції Джин Сіберг переїздить до Голлівуду. Знайомиться з одним з лідерів руху «Чорні пантери», надихається його словами та діями. Вона бажає рівноправ’я і може допомогти не лише матеріально, адже має великий вплив на медіа. Однак, за Джин стежать прискіпливі агенти ФБР і постійний стрес не дає можливості сконцентруватися на бажаному.
Ендрюс зняв абсолютно стерильне кіно без гострих кутів. Маючи у касті Крістен Стюарт, Ентоні Макі та Вінса Вона, він робить історію такою ж пласкою та рівною, як палуба будь-якого човна у Венеції. До речі, так і не зрозуміло, чому це кіно сюди потрапило, адже «Сіберг» – типова Голлівудщина. Всі найскандальніші моменти життя акторки режисер просто бере в лапки і жодного разу не ризикує розкрити її внутрішній стан та пояснити (само)вбивство Джин. Олів’є Ассаясу вдалося витягнути зі Стюарт той самий нерв та створити для неї ідеальні ролі. Ендрюс тільки-но вмовив акторку роздягнутися та відтворив славнозвісний кадр з «На останньому диханні». Коли Стюарт немає на екрані – кіно перетворюється на ФБР-драму, де хижак поволі закохується у свою жертву. Бачили і краще у «Житті інших» та «Мисливці за розумом». За потенціал такої історії шкода, але кіно зроблене хоча б з повагою до Джин Сіберг. На тому і дякуємо.
Ема
EMA, РЕЖ. ПАБЛО ЛАРРАІН
Ема навчає дітей танцям, а сама займається ними професійно під керівництвом свого чоловіка (Гаель Ґарсія Берналь). Вона не може завагітніти, тому обоє усиновлюють хлопчика. Віддають його з власної волі соціальним службам, бо усвідомлюють неспроможність бути люблячими батьками. Тож їм залишається лише продовжувати самовдосконалюватися.
Ларраін знову зняв поетичне кіно, в якому сюжет – умовність і не обов’язковий тягар режисера. Бездоганна операторська робота, гучний саундтрек Ніколаса Джара створюють навколо протагоністки Еми неймовірний вайб. Та кіно лишається наративно пустим – йому конче не вистачає хорошої історії. Ближче до фіналу Ларраін виправляється: додає більше гумору, пристрасті, показує мальовничу столицю Чилі Сантьяго у надвечір‘я. Втім, візуальна складова перетягнула на себе всі сенси, зробивши з кіно кліп, який не соромно крутити в прайм-тайм на MTV. Соціальної драми мало, кльових танців багато – «Ема» знайде свого глядача. Шкода, що таких буде небагато.
Рецензії на фільми фестивалю
