Нова стрічка Рубена Флейшера мала би реалізувати великі сподівання прихильників коміксів: порадувати першим вартісним фільм про антагоніста Венома, який пам’ятається передусім завдяки третій частині «Людини-павука» від Сема Реймі. Вочевидь, чуда не сталося. Режисер не пішов по воді, а продюсери не перетворили воду у вино. Втім, «Веном» виявився водночас і вельми розважальним кіно у свої найкращі екшн-сцени, і підробкою із двохтисячних, коли студії готували комікс-екранізації, як гарячі пиріжки в обідню перерву. Тодішні витвори вражали своїм несмаком, але завжди списувалися на цільову аудиторію, якою не переймалися великі студії. Зрештою, ситуація змінилася із виходом «Темного лицаря» та першої «Залізної людини». Однак, із «Веномом» все стає знову на свої місця, тому варто обговорити, що пішло не так.
Найголовніша проблема стрічки Флейшера полягає не в очікуваннях фанатів, а банально у сценарії, який використовує шаблонні прийоми проти новаторських креативних методів. Головний герой, журналіст Едді Брук, в один момент втрачає роботу, дружину і свій дім завдяки тому, що перейшов дорогу багатому директору компанії, яка займається польотами у космос. Цей директор уособлює у собі всі жахливі стереотипи про поганців: цитування Біблії, нацистські замашки та непомірний пафос у своїх промовах. Протилежна ситуація складається з Едді Бруком. Він сміливий у своїй професії журналіста, але парадоксально боїться протистояти пограбуванню в магазині чи попросити сусідів приглушити музику. Одначасна втрата ним всіх своїх зон комфорту відчувається неймовірно фальшивою, що провокує негайне несприйняття персонажу як живої людини. Коли голова компанії Карлтон Дрейк знаходить позаземне життя і схрещує своїх піддослідних із симбіотом, то не варто очікувати якихось метафор чи горору, як у Девіда Кроненберга. Сценарій намагається якомога сильніше спростити будь-які мотиви, сюжет та головних героїв.
Найважливішою проблемою став міскаст «Венома». Дівчину Едді Брука зіграла Мішель Вільямс, яка у найкращих традиціях нових двохтисячних намагається скинути кінообраз «діви в біді» і робить це максимально незграбно. Пам’ятаєте, як Емма Стоун у фільмі «Неймовірна людина-павук» спробувала боротися на рівних із Пітером Паркером, аби подолати лиходія? Такого навіть у фільмі Флейшера нема. Мішель Вільямс має більш слабшого персонажа, що існує заради мелодраматичної лінії в сюжеті, яку всі прогресивні сценаристи вже давно позбулися. Із Томом Гарді ситуація ще сумніша. У своїх попередніх стрічках актор демонстрував неповторну здатність перевтілюватися у будь-кого: від психопата Бронсона до холоднокровного Бейна. Завдяки «Локу» було зрозуміло, що Гарді може виштовхати на своїх міцних плечах мало не всю стрічку. Втім, роль Едді Брука передбачає психологічну слабкість. За своєю природою Брук боїться дуже багатьох речей, але симбіот робить його фізично сильнішим, тому його страх поступово зникає. Враховуючи комплекцію актора, дуже важко повірити у боягузливого Гарді, який нестримно кричить від будь-якого переляку.
