Перефразувавши Фрейда, чиї ідеї лягли в основу чималої кількості стрічок Бернарда, «фільми – це відображення бажань того, хто їх знімає». І у цьому випадку цинічний, а часом – відверто прагматичний режисер, здається, хотів бути… мрійником. У інтерв’ю він неодноразово зауважував, що в чималій кількості картин зафільмовані його нереалізовані мрії та фантазії. «Неочікувано я зрозумів, що звертався виключно до самого себе. Ось тоді мені й довелося визнати існування публіки. З тих пір я про неї не забуваю. Я зробив особисте – соціальним», – відповів Бертолуччі на чергове звинувачення у тому, що режисерське крісло він перетворив на крісло психоаналітика.

Довгі роки Бертолуччі співпрацює із майстром світлотіні – оператором Вітторіо Стораро. Та у його картинах годі й шукати дихотомічного розподілу між світлими й темними персонажами, між добром і злом. Режисер воліє зіштовхувати старість і молодість, братів і сестер. Залишати героїв наодинці у порожній квартирі й з документальною точністю фіксувати їх рухи, погляди, слова, вчинки. Квартира у такому разі постає повноцінним персонажем. Інколи  це квартира дорослих, батьків, де все налагоджено («Мрійники»), інколи – квартира без меблів у старому будинку паризького кварталу («Останнє танго в Парижі») або й підвал, заставлений речами герцогині («Я і ти»).