Хто це такий: Бернардо Бертолуччі

Нонкомформіст, для якого шокувати або провокувати – звична річ
Бернандо Бертолуччі
роки життя: 16.03.1941 — 26.11.2018

Герої-мрійники Бернардо Бертолуччі

Нонкомформіст, для якого шокувати або провокувати – звична річ. Запросити на перегляд Далай-ламу. Не попередити головну героїню про сцену зґвалтування, щоб емоції були непідробними. Випустити збірку віршів. Зняти еротичну драму. Налаштувати проти себе гільдію кінокритиків. Потрапити до списку заборонених режисерів. Отримати Оскар за історичний байопік. Звісно, що це неповний перелік речей, пов’язаних із Бернардо Бертолуччі.

Перефразувавши Фрейда, чиї ідеї лягли в основу чималої кількості стрічок Бернарда, «фільми – це відображення бажань того, хто їх знімає». І у цьому випадку цинічний, а часом – відверто прагматичний режисер, здається, хотів бути… мрійником. У інтерв’ю він неодноразово зауважував, що в чималій кількості картин зафільмовані його нереалізовані мрії та фантазії. «Неочікувано я зрозумів, що звертався виключно до самого себе. Ось тоді мені й довелося визнати існування публіки. З тих пір я про неї не забуваю. Я зробив особисте – соціальним», – відповів Бертолуччі на чергове звинувачення у тому, що режисерське крісло він перетворив на крісло психоаналітика.

Довгі роки Бертолуччі співпрацює із майстром світлотіні – оператором Вітторіо Стораро. Та у його картинах годі й шукати дихотомічного розподілу між світлими й темними персонажами, між добром і злом. Режисер воліє зіштовхувати старість і молодість, братів і сестер. Залишати героїв наодинці у порожній квартирі й з документальною точністю фіксувати їх рухи, погляди, слова, вчинки. Квартира у такому разі постає повноцінним персонажем. Інколи  це квартира дорослих, батьків, де все налагоджено («Мрійники»), інколи – квартира без меблів у старому будинку паризького кварталу («Останнє танго в Парижі») або й підвал, заставлений речами герцогині («Я і ти»).

фільмографія
1962 — Кістлява чума
1964 — Перед революцією
1968 — Партнер
1970 — Стратегія павука
1971 — Конформіст
1972 — Останнє танго в Парижі
1976 — Двадцяте століття
1979 — Місяць
1981 — Трагедія смішної людини
1988 — Останній імператор
1990 — Розколоте небо
1993 — Маленький Будда
1996 — Вислизаюча краса
1999 — Обложені
2003 — Мрійники
2012 — Ти і я

Вибрана фільмографія

1972

Ultimo Tango a Parigi

жанр: еротична мелодрама
у головних ролях: Марія Шнайдер, Марлон Брандо, Жан‑П'єр Лео
Як любити людину без імені

Останнє Танго в Парижі

Еротично-філософська мелодрама, заборонена для показу у кількох країнах світу. Бернардо Бертолуччі вкотре зіштовхує протилежності, в яких куди більше спільного, ніж видається на перший погляд. І Пол (Марлон Брандо), і Жанна (Марія Шнайдер) у пошуках втраченого ідеалу – любові до когось чи любові до життя – перестають відчувати межі дозволеного, піддавшись не стільки чужій грі, скільки танцю. Витриманий ритм картини, музичний супровід, що складає ціле із візуальним рядом – естетика кадрів поєднуються із філософськими діалогами героїв. Ну і що з того, що відбуваються вони на підлозі старезної квартири, де Він та Вона лежать оголені.

Бернардо Бертолуччі не з тих, хто схильний до моралізаторства. Він – радше естет, репортер, психолог. Звідси у стрічці й такий безпристрасний погляд на пристрасть та оголення внутрішніх слабкостей, яке дається куди важче й болючіше, ніж оголення тілесне.

1993

Little Buddha

жанр: драма
у головних ролях: Кіану Рівз, Бріджит Фонда, Кріс Айзек
Ми всі – діти

Маленький Будда

Останній фільм із трилогії (два попередніх –«Останній імператор» та «Під покровом небес»). Це спроба своєрідного компромісу Бертолуччі із глядачем, не обтяженим глибоким знанням філософських течій.

Сам Бертолуччі вказував, що ця стрічка виявилась найважчою через намагання зробити фільм доступним для всіх, в тому числі й для дітей. Буддисти звинуватили його в знеціненні та знущанні, не прийнявши образ «маленького» Будди. Та від цих нападок режисера захистив Далай-лама. «В кожному з нас є маленький Будда», – відповів він після того, як сам переглянув картину.

Тема реінкарнації Будди (у виконанні Кіану Рівза), медитативне поєднання пейзажів Південної Азії та філософії, а також буддистські ідеї (викладені у доволі легкій та зрозумілій формі) дозволили фільму здобути статус культового.

1996

Stealing Beauty

жанр: драма
у головних ролях: Лів Тайлер, Рейчел Вайс, Джеремі Айронс
Танець для самої себе

Вислизаюча краса

Бернардо Бертолуччі створив стрічку-образ, стрічку-емоцію. Цей фільм –спроба режисера зафільмувати чуттєвість, так, як колекціонери поміщають у янтар метеликів. Крім того, жінки тут скоріше архетипічні персонажі, що представляють різні стадії жіночності та сексуальності. Люсі, яка лише чекає на зустріч зі своїм чоловіком, Міранда – втілення хтивості, Діана – берегиня вогнища, яка пройшла довгий шлях зі своїм чоловіком-художником.

У цій стрічці особлива увага відводиться одному з найулюбленіших прийомів Бертолуччі – використання тілесності як окремої мови. Доторки, поцілунки, оголені тіла (чи частини тіл) складають історію в історії.

Через стосунки юної Люсі (Лів Тайлер) зі зрілим Алексом (Джеремі Айронс), критики не оминули порівняння цієї картини із «Лолітою».  І хоча Бертолуччі заперечував цей вплив, та все ж між кадрами «Лоліти» та «Краси, що вислизає» проступало чимало спільних рис. Та й Джеремі Айронс після ролі у цьому фільмі одразу був запрошений на роль Гумберта-Гумберта у новій версії «Лоліти».

2003

The Dreamers

жанр: еротична драма
у головних ролях: Єва Грін, Майкл Пітт, Луї Гаррель
Як залишитися вірним ідеалам молодості

Мрійники

Красень Метью (Майкл Піт), спокуслива інтелектуалка Ізабель (Єва Грін) та Тео (Луї Гаррель) –  весною 1968 року опиняються в одній квартирі. За стінами відбувається революція – та сама, яка призвела до відставки президента Шарля де Голля, зміни правління, а також «заборонила заборони».  Втім, це навряд чи можна назвати втечею – герої виходять на протест проти закриття їхньої улюбленої Сінематеки, а Ізабель (дебютна роль Єви Грін) приковує себе кайданами до паркану.

Фільм, попри оригінальний сценарій, можна дивитися й як збірник омажів. Історія Метью, який приїхав вивчати французьку, перегукується з початком історії Патрісії Франкіні, головної героїні фільму Жан-Люка Годара «На останньому подиху». Сцена, в якій герої, тримаючись за руки, перебігають через Лувр – повторення такої ж сцени із фільму Годара «Сторонні». Крім того, на стінах квартири висять афіші до фільмів Інгмара Бергмана («Персона»), Жан-Люка Годара («Китаянка») та Антоніоні («Фотозбільшення»). Окремий пасаж відведено й музиці – у фільмі звучать пісні зі стрічок улюблених режисерів Бернарда Бертолуччі.

2012

Io e te

жанр: драма
у головних ролях: Теа Фалко, Якопо Олмо Антінорі, Соня Бергамаско
Ти – такий самий як я. Тільки інший

Я і ти

Лоренцо – дивак. Складає раціон для хамелеона, не визнає саме поняття «нормальності» та приносить жертву «богові гумових чобіт». Підліток, якому придбана в зоомагазині мурашина ферма цікавіша, ніж однолітки. Ідеальний вікенд для нього – не гірська прогулянка на лижах, а спокійний час, проведений у підвалі будинку.

Його добровільне відлюдництво порушує сестра Олівія: красива й пристрастна, із цілим пакетом залежностей: і наркотичної, і соціальної. Події балансують на межі естетики й романтики, але, на відмінну від «Мрійників», ця межа залишається витриманою.

І хоча Лоренцо важко назвати «важкою дитиною», все ж простежується його схожість із іншим підлітком – Антуанем Дуанелем, головним героєм фільму Франсуа Трюффо «400 ударів». Та на відмінну від того ж Антуана, йому не потрібні «зовнішні» покарання – він карає й виправдовує себе сам.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голоси
Рейтинг статті

Залишити відповідь

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Найстаріші
Найновіше Найбільше голосів
Зворотній зв'язок в режимі реального часу
Переглянути всі коментарі