Першу номінацію на Оскар за режисуру він отримав ще до тридцяти років, причому за перший фільм. Певно, доля завжди любила його, бо особисте життя безумовно посприяло його кар’єрі. На той час Спайк Джонз був одружений із Софією Коппола, і її батько, Френсіс Форд Коппола допоміг зятю. Звичайно, цей факт жодним чином не нівелює таланту молодого режисера, що у перших фільмах сміливо експериментував разом із іншим екстраординарним сценаристом Чарлі Кауфманом, якого він називає своїм улюбленим письменником. Фільми, зроблені разом із Кауфманом – ексцентричні та абсурдні трагікомедії про таємничість та проблематичність творчої людини, з елементами іронії над світом Голлівуду. Для Спайка Джонза вони були скоріше спробою реалізувати свій минулий досвід у повному метрі.

У наступних фільмах режисер вже намагається рефлексувати навколо власного світогляду. Він вигадує казкові та фантастичні світи та випрацьовує власний стиль – мрійливу меланхолійність, де сюжет вибудовується через міркування та діалоги. Він не має чітко висловленого суспільно значущого месседжу, не прагне змінити світ. Його стиль – це гіпертрофована людяність, якою він наділяє весь простір фільму. Його герої різні: із різними проблемами та особистими драмами, проте прості та зрозумілі, позбавлені пафосу. Він знімає тривіальні історії, що відбуваються за нетривіальних обставин, проте режисер у них все ж залишається впізнаваним. Як би Спайк Джонз не експериментував, центром уваги для нього залишаються людські почуття, і зовсім не важливо, про кого він розповідає: про людей, про безтілесні операційні системи, роботів, або фантастичних чудовиськ.