7 УКРАЇНСЬКИХ ДОКУМЕНТАЛОК, ЯКИМИ ВАРТО ПИШАТИСЯ

 | Алекс Малишенко

«Хороший український фільм» – словосполучення, що більше не означає поступки та закривання очей на недоліки. Але поки – здебільшого стосовно документалістики.

Українські шерифи
реж. Роман Бондарчук, 2016

Одним з таких фільмів, безумовно, є «Українські шерифи». Фільм оповідає історію двох чоловіків, що на волонтерських засадах почали чинити правосуддя у своєму містечку. Це звучить агресивніше, ніж є насправді: Віктор і Володимир завжди готові все вирішити по-людськи. Ну, не по-людськи воно й не годиться, ви й самі знаєте. Тож вони вгамовують п’яниць, розрулюють сімейні сутички та розвозять повістки. Щоправда, останні вручити не так просто: війна ж починається.

Зі сміхом, сльозами та соромом усе це складається в об’ємну картину, що ідеально оголює українську ментальність. Її відвезли на «Оскар», але без гучного промо стрічка не була помічена.

«Українські шерифи» – не одинокий боєць за славу українського кіно. Фільм органічно вписується в картину сучасного національного кінопроцесу, де нині править документалістика.

Play Video

Бранці
реж. Володимир Тихий, 2015

Володимир Тихий відзняв перший фільм, який намагається осмислити події Майдану з боку силовиків. Вони вперше отримують право голосу в українській документалістиці. Приводом для цього стають пошуки героя Сашка, який зустрівся з одним із правоохоронців під час Революції Гідності. Робота з героєм – безумовний плюс фільму: персонаж в якості основного рушія історії – дуже розповсюджене у документалістиці модель, але в українському кіно втілюється не завжди доладно. До речі, ті ж «Шерифи» саме цією рисою і підкупають глядача. Ще два формально українських фільми використовують цей же прийом – «Російський дятел» Чада Грасіа, що оповідає свою майже неймовірну історію лише через активність Фєді та «Майже святий» , цілковито присвячений постаті пастора Геннадія.

До того ж, Тихий у «Бранцях» не боїться експериментувати і працює з анімацією. Цей хід не такий вже й чужий для документалістики – згадати хоча б «Вальс з Баширом». Реконструюючи події анімацією, режисер відходить від вродженої вади вбогих постановочних сцен з поганою акторською грою, за що не можна йому не подякувати. До речі, Остап Костюк, режисер «Живої ватри», теж планує використати цей прийом у своєму новому фільмі.

Play Video

Маріуполіс
реж. Мантас Кведаравічюс, 2016

Мантас Кведаравічюс зафільмував просте життя маріупольських греків під час війни. Власне, війна не так сильно змінила їх побут, як того можна очікувати. Для ефективнішого відтворення цієї думки режисер використовує довгі статичні плани, аби ми вже максимально, майже проти волі відчули цю незмінність на власному досвіді. Така манера зйомки відмінно вписується у тренди кінофестивалів – наприклад, Берлінале, де й був представлений фільм. До слова: минулорічний Берлінський тріумфатор, «Море у вогні», має подібну форму.

Холодний Яр. Інтро.
реж. Аліна Горлова, 2016

«Холодний Яр. Інтро» намагається окреслити різні аспекти й атрибути свого місця дії, при цьому оминаючи простий шлях енциклопедичної довідки. Відтак розуміємо, що не може існувати єдиної думки щодо цього простору – це може бути і сакральна місцевість, і місце звитяги, і просто чиясь домівка. Власне, це щось на кшталт ризоми Жиля Дельоза, з купою входів та виходів, без єдиного початку та єдиного кінця. Вибір концепції залишиться за глядачем. Детальніше про це можна прочитати в інтерв’ю Moviegram із режисеркою стрічки Аліною Горловою.

Ще один важливий плюс – чітка структура. Голос за кадром не відразу отримує спікера, натомість він шириться просторами Холодного Яру, працюючи на нашу уяву. Як логічний наслідок, у кадрі відсутні говорячі голови , що є  хорошим тоном для західної документалістики – пригадайте, скажімо,«Сіль Землі» Віма Вендерса (хоча ми розуміємо, що його згадка – практично заборонений прийом). Українським документалкам вже давно час рухатись у цю сторону.

Жива Ватра
реж. Остап Костюк, 2016

Остап Костюк щиро захоплюється «Присмерком» Валентина Васяновича. Пересікаючись із ним у темах – спосіб життя, що зникає, люди, які відходять, економічне співіснування людини і природи – «Жива ватра» приходить до відмінного інтонаційного рішення: її екзистенційність стає поезією. Часом поза власною волею, Костюк поетизує буття простих людей, одразу піднімаючи величезний пласт кінематографічної історії на чолі з поетичним кінематографом. З ним складаються непрості стосунки – асоціації, що виникають у голові просунутого українського глядача, можуть зашкодити «чистому» сприйняттю. Доводиться проводити певну редукцію або боротися з випадковими алюзіями. Та навіть із ними «Жива ватра» виглядає як мінімум серйозною заявкою на оновлення поетичного дискурсу в кіно.

Dixieland
реж. Роман Бондарчук, 2017

Роман Бондарчук доводить, що його метод емоційного залучення справляє вражаючий ефект. «Шерифи» залучали глядача гумором і симпатією до персонажів. «Dixie Land» чинить те саме, але залучає ще більше глядачів. У вас немає жодних шансів лишитись осторонь.

Dixie Land – назва дитячого джазового оркестру, який утворив Семен Ривкін після Другої світової. Тоді йому довелось збирати по Херсону безхатченків – втім, із чималим успіхом. Постійні репетиції у підвалах Дому Піонерів дали свої плоди: Dixie Land існує й понині, переживши свого засновника. Зараз оркестр поки лиш вирощує майбутні таланти, але й старі не покинули заняття музикою. Дехто – навіть досяг у цьому чималих вершин.

Найкращим тому підтвердженням стає гра, яку Бондарчук фіксує з усіма огріхами та без таких. Власне, дещо схоже вже робив Вінсент Мун, про «Кримські стежки» якого ми писали раніше. Стрічка Бондарчука реєструє численні деталі, час від часу викриваючи сама себе: так дрон, що знімає музичний інтернат, фільмує й власну тінь, що відбилась на стіні, а родичі героїв вітаються з оператором. Такі деталі нагадують: те, що ми бачимо – усього лиш фільм, та водночас їхнє втручання додає картині реальності.

Play Video

Школа №3
реж. Ліза Сміт, 2017

«Школа №3» – це фільм про події на Сході України очима дітей, що пережили їх на власному досвіді. Здебільшого вони оповідають буденні історії і згадують особисті переживання. Але за ними, страшним тлом, майорять привиди війни. Так розповіді ніби випадково стають критикою конфлікту, дуже побіжною, але тим помітнішою.

Вітчизняна документалістика вже неодноразово показувала історії з АТО. Більшість таких фільмів фокусується на військових діях, або ж погляді українських вояків. Та вони не дають можливості почути тихі голоси місцевих та зрозуміти їхню позицію. «Школа №3» – це одна зі спроб вибудувати місток діалогу. І хоча цю спробу відзначили на Берлінале, на жаль, прокатна доля таких фільмів поки складається не найліпшим чином.

Рідні
реж. Віталій Манський, 2016

Тільки-но Віталій Манський зібрав усі схвальні відгуки на свою стрічку «У променях сонця», він показав дещо нове. Цього разу – повністю на українському матеріалі. «Рідні» оповідають про родичів Манського, які живуть в Україні. Власне, режисер – львів’янин, а от рідню має з відусюди: Західна Україна, Київ, Одеса, Крим, окупований Схід. У кожного з них своя думка щодо подій в Україні, якими вони охоче діляться на камеру. Манський допомагає їм, провокуючи на бесіди. Стрічку стилізовано під старий сімейний знімок. Таким чином водночас маємо і фільм, і родинний фотоальбом. Одне дістається нам, інше ж – лишається режисерові.

«Рідні», як і «Українські шерифи», вельми промовисті в царині ментальності: саме вона оголюється у численних розмовах героїв. Принаймні, тут легко віднайти деякі підказки та уривки відповідей на класичні питання: «Хто ми такі?» і «Чому у нас все так погано?». Чи не все, і чи погано взагалі – кожен вирішить для себе під час перегляду.

Play Video

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Документалістика Українське