ЛАНТІМОС І ЙОГО ВБИВЧІ МЕТАФОРИ

Фестивальній аудиторії Йоргоса Лантімоса відкрили саме Канни. Його «Ікло» (2009), що перемогло в «Особливому погляді» (вкотре нагадаємо – друга за значенням каннська секція) й номінувалося на «Оскар», вважається початком грецької нової хвилі. Ця стрічка задає настрій цілому напряму дивних і жорстоких фільмів, в яких абсурд соціального штибу від абстракції нерідко утримує лиш прозора метафора. У метафорах Лантімосові нелегко знайти рівних: «Ікло» стає безжально точним утіленням тоталітаризму в окремо узятій родині. Батьки створюють для дітей закритий соціум, що дбайливо, але невблаганно регламентує їхнє буття включно із сексуальним контактами і вельми умовним дозвіллям – впізнавана модель, еге ж?

Алегорія «Ікла» швидко стає більшою за саму історію – взяти хоча б авторитарного батька, що є головним контактом із зовнішнім світом та фактично єдиним розподілювачем благ у родині. Втім, це ніяк не перешкоджає розвиткові сюжету, що лишається не тільки цілком зрозумілим, але й вельми напруженим. Чого не скажеш про наступну роботу Лантімоса, «Альпи», котру спритно перехопила Венеція. «Альпи» оповідають про спільноту людей, що за платню замінюють вмерлих невтішним родичам. Фільм отримав нагороду за найкращий сценарій, але великого успіху не мав, і наступний проект Лантімоса, «Лобстер», знов був у Каннах, де завоював приз журі, а згодом отримав номінацію на «Оскар» – знову ж таки, сценарну.

Найзнаніша стрічка Лантімоса поєднує метафоричність із міфологічним світоглядом, що розкривається на повну в «Убивстві священного оленя». Оповідаючи про світ, де людей, що не мають пари, перетворюють на тварин, «Лобстер»  промовисто підкреслює тиск суспільства на одинаків і потужне лобіювання інституту родини. З іншого боку, режисер наче творить власний зооморфний пантеон, в якому кожен з персонажів завчасно обирає, в чиїй подобі згоден провести залишок життя (чи не потойбічного?) До речі, в сцені втечі головного героя режисер непрозоро натякає: перетворення відбувається не якимось містичним, а хірургічним шляхом. Уже тоді готується до наступного фільму?

«УБИВСТВО СВЯЩЕННОГО ОЛЕНЯ»

Стівен, герой Коліна Фаррелла – хірург, батько двох дітей і не надто емпатійний чолов’яга. От він тягає паралізованого сина, немов той лантух. От кохається із дружиною (Ніколь Кідман), що наче вдає анестезію – здається, вже вкотре і звично. От до останнього не розуміє натяків удови, чий чоловік загинув на його операційному столі. Емоційний інтелект – взагалі не найсильніший бік героїв Лантімоса: саме в стресових епізодах, де здатність до співчуття стикається із етикою, вони набувають барв не гірш за лакмусовий папірець. «Убивство священного оленя» стає антологією такого прийому, нескладного, але ефектного у вправних руках режисера. Творячи стилізацію під античний міф, Лантімос мов зрікається відповідальності за півтони характерів – отож його персонажі впевнено прямують найкоротшим шляхом від поганого до гіршого.

Взагалі «Убивство» можна вважати такою собі вправою з міфологізації: в якийсь момент з екрану напряму звучить посилання на міф про Іфігенію, котру мав принести у жертву її батько Агамемнон. Чи ніколи вас не дивували мотивації античних трагедій, де кожен другий, стогнучи у безжальні небеса, все ж тягне на заклання власну дитину? Невблаганність долі Лантімос уособлює в моторошному сині загиблого пацієнта і підміняє звичну нам логіку фаталізмом, котрому швидко підкорюються приречені персонажі. Священного оленя вбито, отож убивця має принести жертву, аби спокутати гріх, байдуже – уявний чи дійсний. Власне, опір героя Фаррелла міфологічній аксіомі й стає одним з рушійних конфліктів стрічки.

Оригінальна назва: The Killing of a Sacred Deer (2017)
Режисер: Йоргос Лантімос
Країна: Великобританія, Ірландія
Жанр: триллер
В головних ролях: Коллін Фарелл, Ніколь Кідман, Алісія Сільверстоун

АСОЦІАТИВНИЙ РЯД

«Тільки Бог пробачить»

реж Ніколас Віндінг Рефн

Фільм Лантімоса зустріли у Каннах вельми скептично, але роботу Рефна у 2013-му приймали незрівнянно гірше. В основі фільмів лежить вельми схожа умовність: обидва режисери ніби пропонують глядачеві змиритися з фатумом і не надто сподіватися на сюжетні роз’яснення. Похмурий підліток Мартін у «Вбивстві» аналогічний до Ченга з «Тільки Бог пробачить» містичною силою, що не піддається жодному поясненню. До речі, Рефн переконував актора, який грав Ченга, у божественній природі його персонажу. Чи не шепотів Лантімос того ж самого Баррі Кеогану, котрий втілив Мартіна?

«Широко закриті очі»

реж. Стенлі Кубрик

Окей, важко не думати про Кубрика, коли бачиш травматичні сімейні стосунки, до яких залучено Ніколь Кідман, правда? Паралель неважко поглибити: і в Кубрика, і в Лантімоса акторка має обмаль часу, нестачу якого компенсує ефектним холодом втілюваної ролі. Як медитативна Еліс наприкінці відтіняє аж надто рефлексійного чоловіка, так і Анна вражає стоїчною суворістю. А ще в обох фільмах кінець кінцем жалкуєш, що Кідман було так мало на екрані.

«Нам треба поговорити про Кевіна»

реж Лінн Ремсі

…і про Мартіна. Свій сімейний трилер Ремсі також представила у Каннах, втім, її стрічку зустріли куди тепліше за нову роботу Лантімоса. Езра Міллер грає підлітка Кевіна, що через брак батьківської любові стає чи не знавіснілим демоном – звісно ж, у переносному значенні. Мартін, чесно кажучи, всерйоз поступається Кевінові, але йому й не бути головним монстром «Убивства священного оленя». В образі Кевіна також є щось від античної трагедії – хоча б його дивні сердешні стосунки із луком і стрілами.

«Кумедні ігри»

реж Міхаель Ганеке

Двоє молодиків у білому раптово з’являються у будинку пристойної родини середнього класу і починають із неї знущатися  – без жодних причин, але за всіма законами жанрового трилеру… час від часу коментуючи свої дії прямісінько в камеру. Скажемо чесно: Лантімосові далеченько до шедевру Ганеке що у витонченості кіномови, що у добірній мізантропії, але дисонанс від алогічної жорстокості екранних реалій лишається схожий.

ЯК ЦЕ ДИВИТИСЬ…

…коли не сподобався «Лобстер»

Агов, чи є тут такі? Існує окремий вид фільмів-епідемій – пригадайте хоча б «Прибуття» Вільньова або «Неонового демона» Рефна. «Лобстер» був одним з них кілька років тому, і, можливо, лишив вас у захваті від драматургії та візуального рішення, але не зачепив на емоційному рівні – ну от байдуже було до драми Фаррелла і Рейчел Вайз, та й годі. Між тим, для сприйняття «Лобстера» чуттєва залученість стане у нагоді… і скоріш завадить при перегляді «Вбивства священного оленя» – античні трагедії можуть бути вельми травматичними, коли викладені не на хрестоматійний манер. Отож, режисер один, але фільми вкрай різні, й навіть Колін Фаррелл грає зовсім не того милого хлопця, що хотів би стати лобстером, аби довго жити у морі.

Сподобалась стаття? Допоможи Moviegram стати краще

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.