Діти на війні – одна з тих тем, за які залюбки хапаються і режисери, і фонди, і мовники. Життя та страждання юних людей гарантують емоцію, а далі вже все залежить від етичності конкретного автора чи авторки.
Бувають вкрай погані випадки, як-от історія з російським режисером, який хотів зняти кіно про дітей-сиріт у Бахмуті. А бувають чудові приклади фільмів сповнених емпатії, такту чи бодай розуміння навіщо дитяча оптика потрібна для історії.
Фільми Сімона Леренґа Вільмонта належать до другої категорії. У 2017 році він запрем’єрив «Віддалений гавкіт собак» про хлопчика Олега, який живе разом з бабусею на Донеччині. У ньому режисер показує прифронтове дитинство, але важливо, що Олег цікавить Сімона значно більше, ніж бойові дії. Протягом всього фільму вони залишаються певним тлом, бо саме так їх сприймає хлопчик.
Під час зйомок стрічки «Віддалений гавкіт собак», за словами копродюсерки «Будинку зі скалок» Вікторії Хоменко, режисер зацікавився як живуть діти на війні, які залишилися без опіки. Згодом це привело Сімона та його другого режисера/лінійного продюсера Азада Сафарова до Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей.
Це заклад, де діти з неблагополучних сімей можуть знайти тимчасовий притулок (до 9 місяців), поки ситуація вдома не покращиться, їм не відшукають прийомну родину чи вони не відправляться в інтернат. Фактично, це такий собі «лімб», «сіра зона», де вирішується доля вихованців та вихованок, що римується з військовим терміном «сіра зона», який позначає нейтральні території по обидва боки фронту.
Показаний притулок – це доволі м’яка та прийнятна відповідь на виклики, які падають на долю дитини: тут невелика кількість вихованців та вихованок і персонал приділяє їм достатньо уваги. Це відрізняється від інтернатів, які збирають десятки/сотні дітей та займаються груповим вихованням за лекалами, що залишилися їм у спадок від радянського союзу.
Інтернати пробували реформувати, але щось пішло не так. Ціна цієї помилки проявилася під час повномасштабного вторгнення. Багато інтернатів просто виставили вихованців та вихованок за двері, ні про яку сплановану евакуацію мова не йшла. Можете бути певні, що тисячі дітей, які залишилися на окупованих територіях та відправилися на перевиховання у росії – наслідок їх дій.
Може здатися збігом обставин, що данець Сімон Леренґ Вільмонт зацікавився саме інтернатною системою і таким чином «передбачив» актуальність свого фільму. Втім, це цілком вкладається у зацікавлення режисера вразливістю дитинства на тлі війни. І йшов він, очевидно, знімати не тільки страждання, для чого й був обраний притулок, який можна ставити за взірець (до слова, дітей вони теж вивезли вчасно – до окупації міста).
Ми, як глядачі, потрапляємо у притулок разом з однією з виховательок, що намагається розбудити дітей. Цей простий ритуал, мало не єдиний у фільмі, який ми побачимо. Далі Сімон буде концентруватися на персональних історіях, переживаючи з дітьми їх великі та маленькі трагедії і радості. Навіть виховательки та директорка (чий голос допомагає нам зрозуміти, як працює установа) переважно залишаються за кадром.
Вихованці та вихованки притулку показані з максимальним теплом. Видно, що режисеру цікаво спостерігати, як його герої(-ні) починають дружити, сваряться, ворожать одне одному, граються, вчаться та постійно дзвонять своїм біологічним батькам. Ці моменти насправді найболючіші, тому що додзвонитися до них майже неможливо, а якщо це і стається, то розмова з відверто нетверезими людьми не складається.
Доволі швидко розумієш, що для дітей у фільмі війна не є такою страшною, як алкогольна залежність їх батьків. Для режисера теж – він залишає її десь на тлі. Тож, як би це цинічно не звучало, але саме завдяки цьому вибудовується місток емпатії для міжнародної авдиторії: до чого призводить алкоголізм знають і в рідній режисеру Данії, і в США, і в багатьох інших країнах, де картину показували на фестивалях чи у прокаті.
Можна припустити, що частково зрозумілість проблематики сприяла отриманню «Будинком зі скалок» номінації на «Оскар» у секції «Найкращий повнометражний документальний фільм». Але прикро, що у глобальному вимірі, долі дітей у несприятливих умовах, які показані без емоційних перегинів, програють любові західних інтелектуал(-ок)ів до «хороших росіян», які чого-чого, а маніпуляцій ніколи не цуралися.
