Фільм «Барбі» вже за перший вікенд розірвав американський бокс-офіс та побив всілякі рекорди своїми 162 млн доларів. Ця сума – це і найкращі збори в США за 2023 рік, і майже вдвічі більше, ніж «Оппенгеймер» Крістофера Нолана, синхронний вихід з яким став приводом для створення феномену-мему Barbenheimer.
Такий успіх тішить не лише режисерку Ґрету Ґервіґ, але і компанію Mattel, яка оголосила «Барбі» флагманом величезної серії фільмів про свої іграшки. Їх будуть знімати за ліцензіями імениті режисер(-к)и (наразі вже затизерили Hot Wheels від Джей Джей Абрамса («Зоряні війни: Пробудження Сили») та Rock ’Em Sock ’Em Robots від Він Дізеля (серія «Форсаж»)). Звучить як погроза, але якщо LEGO-фільми (теж від Warner Bros) так змогли, то чому не зможуть проєкти Mattel?
Втім, блискуча рожево-пластмасова стрічка про ляльок лінійки «Барбі» не лише починає нову еру високобюджетної кінореклами. Дещо у лоб, але вона просуває важливу для режисерки ідеологію, яку, можливо, ви не очікували побачити у літньому блокбастері.
Увага! У тексті присутні спойлери!
Лялька Барбі може бути ким завгодно, а отже і перед реальними жінками не існує перешкод – повідомляє нам жіночий закадровий голос на початку фільму. Як у казках, Гелен Міррен («Голда», «Королева») веде розповідь про історію місця, в якому відбуватимуться подальші події – Барбі Ленд.
Це ідеальний рожевий світ, де гіперболізовано переміг фемінізм (але не рівність): правлять тут тільки Барбі, вони ж отримують «Нобелівські премії» у наукових і гуманітарних дисциплінах та висловлюються на самітах про свою чутливість, яка доповнює їхні когнітивні здібності.
І поки стереотипна Барбі (Марго Роббі – «Вавилон», «Я, Тоня», «Загін Самогубців»), Барбі-письменниця (Александра Шіпп – «Тік-так, Бум!»), Барбі-фізик (Емма Макі – «Сексуальна освіта») та інші Барбі насолоджуються своєю перфектністю, Кени існують лише як додаток до них. Вони не мають власного помешкання (і живуть, швидше за все, на пляжі), відрізняються один від одного тільки зовнішністю та постійно чимось міряються між собою. За таких ввідних, виключна домінація жінок у всіх сферах виглядає як вдале рішення.
Інтро породжує сподівання, що вся ця рожева пластмасова декорація буде наповнена змістовними сенсами та підтекстами. Бо, чого ще чекати від Ґрети Ґервіґ? Попередні її режисерські роботи («Маленькі жінки» чи «Леді Птаха») тонко просували важливі авторці теми без прямолінійних вигуків у стилі плакату. Але триває ця ілюзія очікування, як й ідеальність стереотипної Барбі, недовго.
У ранкову рутину Барбі, натхненну «Американцем в Парижі», та в її танцювальні вечори, як у фільмах «Оклахома!» і «Золотошукачі 1935-го», вривається екзистенційна криза, яка здатна зруйнувати ідеал. У голові Барбі неочікувано зʼявляється навʼязлива думка про смерть, а целюліт та плоскостопість фізично погіршують якість життя.
Схожу історію, де думки про кінцевість буття ламають звичне життя, ми нещодавно бачили у фільмі «Білий шум» чоловіка режисерки та співсценариста «Барбі» Ноа Баумбаха. Режисер створив історію американської родини 1980-х, яка біжить від викидів хімічної речовини і тільки натякав, що аварія – алюзія на смерть, що наближається.
У новій роботі подружжя значно більше фантастики і все набагато прямолінійніше – Барбі одразу вигукує своє екзистенційне запитання посеред танцполу.
Далі відбудеться знайомство з реальним світом, звідки і прийшла в її ідеальну головну та жахлива думка. І це знайомство розчарує Барбі та очарує Кена (Раян Гослінг – «Ла-Ла Ленд», «Перша людина», «Драйв»): поки вона розбиратиметься з директором Mattel (Вілл Ферелл – «Пісенний конкурс Євробачення»), дівчатками-підлітками лівих поглядів та обʼєктивізмом, Кен дізнається, що світом правлять чоловіки і коні.
На Кені Гослінга завʼязана вся абсурдність історії та вся її сатира. Ґрета Ґервіґ показує цього героя як ображеного маскулінного хлопця, крутість якого визначає кількість випитого пива, великі м’язи та гарна дівчина поруч. І Гослінг ідеально втілив персонажа – можливо, навіть на цілу «оскарівську» номінацію.
Численні жарти про патріархат вражають і компанію Mattel, які у фільмі показані як all male panel – суцільними чоловіками в однакових костюмах та краватках. Вони старанно захищають своє суто чоловіче бачення «ідеального жіночого світу» Барбі Ленду, яке насправді не стільки про цінності, скільки про прибуток.
З опису може здатися, що Ґервіґ створила дійсно сміливе кіно, де дісталося і зажерливому патріархальному капіталізму, й нереалістичним інстаграмним барбі-ідеалам та чоловікам при владі. Але насправді багато чого реалізовано або дуже поверхнево, або беззубо.
Причина, ймовірно, криється у спробі охопити всі можливі авдиторії: від десятирічок, яким треба все розжувати до умовних столітніх чоловіків та жінок, які вже чимало знають про життя і з якими не треба загравати. Зрештою, для поппродукту та літнього блокбастеру – це і непогано, адже отримати свою дозу задоволення чи невдоволення зможуть всі.
дуже претензійний текст