Йаоюнь та Ліюнь живуть як звичайна робоча сім’я у комуністичному Китаї. Їхню ідилію руйнує смерть сина, який потонув на водосховищі. Вони всиновлюють хлопчика, назвавши його іменем померлого сина. Та це не допомогло їм замінити втрачене. Крізь десятиліття Йаоюнь та Ліюнь спробують витримати вагу часу, який неминуче розчавить їх страшною правдою про смерть сина наприкінці фільму.

Дивно бачити у конкурсній програмі стрічку, яка жорстко критикує політику КНР, адже за чутками саме через це з конкурсу зняли фільм Чжана Імоу «Одна секунда». Режисер Ван Сяошуай досить різко пройшовся по забороні народжувати більше однієї дитини і жорсткому робочому графіку робітників заводів. Утім, це лише тло історії. За три години глядача проводять через вісімдесяті, дев’яності та двотисячні, де головному герою стає непереливки витримувати життєві муки. І хоча «Прощавай, сину мій» мало схожий на екзистенційну драму, жодна стрічка з програми Берлінале не змушує так замислитися над буттям. Найбільше вражає чесність висловлювання, де режисер не приховує свого захоплення та обурення. Всі емоції персонажів на поверхні та це неабияк мотивує пустити сльозу, коли вмикається чудовий саундтрек. Власне, у цьому фільмі взагалі нема чого соромитися, адже такої відвертості у китайському кіно не було давно. Якщо нещодавній «Попіл – чистий білий» скидався на стриману драму, то будьте певні, що у КНР не бракує різноманіття. Залишилося лише дочекатися результатів конкурсу і тоді стане відомо, чи зачепила родинна сага Жульєт Бінош та решту журі, чи ні.