Існують кілька вельми умовних екранізацій «Улісса»: від версії Джозефа Стріка (1967), що розважливо бере до уваги лише подієву частину роману, до «Нори» Пета Мерфі (2000), яка оповідає про знайомство Джойса із майбутньою дружиною. Письменника, до слова, грає Юен МакГрегор – закладаємось, таким ви його собі й уявляли, еге ж? Загалом «Улісс» має справедливу репутацію твору, заважкого навіть для самої літератури – куди вже тому кінематографові. Але у Блумсдей не гріх помріяти, отож редакція Moviegram обрала чотирьох режисерів, які могли б із тих чи інших причин ризикнути і відзняти власну версію легендарного твору. «Улісс» – справжнісінький космос, тож на додачу ми припустили, яка саме глава роману допомагала б нашим героям триматися ґрунту… хоча б відносно.
СЕРГІЙ ЕЙЗЕНШТЕЙН
улюблена глава: «Бики Сонця»
«Бики Сонця» ладні зламати найміцніших. Джойс, згідно з перекладачем і дослідником «Улісса» Сергієм Хоружим, тут має вельми амбітну надзадачу – відтворити розмаїття літературної англійської від давнини до авторової сучасності. У сюжетному плані (так-так, в «Уліссі» є сюжет… принаймні, час від часу) герой Джойса, Леопольд Блум, знаходиться у пологовому будинку – отож, автор ніби римує розвиток мови із народженням дитини.
Лінгвістична тема неабияк займала і поліглота Сергія Ейзенштейна, що вважав кадр ієрогліфом та опікувався чистотою і автентичністю кіномови. Отож, незважаючи на звичну нам ідеологічну спрямованість режисера, експериментальні «Бики сонця» могли неабияк його надихати. Власне, Ейзенштейн мріяв екранізувати «Улісса» і навіть зустрічався із Джойсом, аби проконсультуватися. «Кожен вираз, кожне слово у Джойса спрацьовує цілим стовпцем планів, значень, шарів асоціацій: від найгрубіших засобів фізіологічних звукосполучень […] до яких завгодно надбудовних читань, що перегукуються з ремінісценціями, асоціаціями, перекликами смислів і почуттів», – пише Ейзенштейн про «Улісса». Не знаємо, як ви, а ми побиваємося, що ніколи тієї екранізації не побачимо.
ІНГМАР БЕРГМАН
улюблена глава: «Ітака»
Пригадаємо: дружина Леопольда Блума, співачка Моллі, зраджує чоловікові зі своїм імпресаріо. Леопольд знає про це, та не чинить жодної протидії, лиш хоче якомога більше відмежуватись – почасти це і стає причиною його одіссеї. Додому Улісс повертається із Телемаком, Стівеном Дедалом, з яким вони перетинались протягом усього нескінченного роману – і от нарешті зблизились. Втім. уже згадуваний Хоружий запевняє, що справжньої зустрічі не відбулося, монолог Джойса не стає їхнім діалогом. Оскільки цей матеріал – своєрідна гра в асоціації, чому б не пригадати «Персону» Бергмана, де між двома героїнями виникає будь-який контакт, окрім фактичного?
До того ж, хворобливі стосунки і подружня зрада неодмінно припали б до смаку Бергманові. А ще – міфологічне мислення, хоча окей, страшні скандинавські притчі були значно миліші режисерові за Гомерів епос. Важлива також тональність: на рештках емоційного рівня, котрі не були пригноблені Джойсовими вправами у стилізації й сатирі, «Улісс» – вельми холодний і незатишний твір. Герої зазнають принижень та кепкування, лишаються без житла, виявляються зневірені, зраджені й побиті, і все це – через призму фірмової авторової іронії. Будьте певні: Бергман схвально кивав кожного разу, коли наштовхувався на такі епізоди у романі.
ДЖИМ ДЖАРМУШ
улюблена глава: «Аїд», «Сирени»
Через такі глави «Улісс» і користується репутацією безсюжетної оповіді. «Аїд» – вельми промовиста назва: у Гомера Одіссей спускається до царства мертвих, аби вислухати пророцтво Тіресія. Та пафос і звична для епосу героїка Джойсові чужі, отож сцена поховання обертається не потойбічним досвідом, а побутовим, прагматичним актом за участю численних мешканців Дубліну – як пам’ятаєте, далеких від жодної метафізики.
«Сирени» ж Хоружий, найкращий друг кожного прихильника Джойса, характеризує як музичний епізод – звідси легше дістатися Джармуша, еге ж? Досконалі саундтреки його фільмів – важливий драматургійний елемент; власне, сам Джармуш називає композитора повноправним співавтором кожної зі своїх робіт. Щоправда, у «Сиренах» є мало не саспенс, невластивий медитативному режисерові: Блум знає, що десь зараз Моллі зустрічається зі своїм коханцем, ба більше – бачить його і навіть трохи переслідує. Не надто змінивши інтонацію (Джойс все ж лишається собою, виваженим і саркастичним письменником), зможемо асоціювати епізод із роздратованим занепокоєнням та неприємними зустрічами «Поламаних квітів», де, до речі, також присутній мотив батьківства, важливий для «Улісса».
Випадкова одіссея, подорож, що цінніша за свою формальну мету – основа більшості фільмів Джармуша, від «Нескінченної відпустки» із рефлексіями героя, котрі справляють трансовий ефект потоку свідомості, до «Патерсона», який щодня вирушає власним маршрутом Улісса з неодмінним поверненням до своєї Пенелопи. Можливо, більш за інші романові Джойса пасуватиме «Мрець», чия сюжетна частина значно менша за численні символьні рівні. «Чи ви читали мої вірші?» – питає бухгалтер Вільям Блейк після духовного переродження (і, можливо, тілесної загибелі). Блум таких питань не ставить, але також є чужим для більшості оточуючих (у тому числі – й етнічно, єврей серед ірландців), також проходить через самотність і приниження… і також наприкінці видається нам значно більшим, аніж на початку.
ЛАРС ФОН ТРІЄР
улюблена глава: «Пенелопа»
Мізантроп Трієр куди охочіше десь замикає своїх героїв, аніж відпускає подорожувати – пригадайте «Ідіотів», «Догвілль», «Антихриста», «Меланхолію»… Вельми умовний наратив і драматургія, послаблена на користь формальних задач, йому чужі: Ларс прискіпливо випрацьовує характери та детально їх розкриває, аби ще більш травмувати нас неминучими лихами, що з ними трапляться. Втім, до грецького епосу режисер все ж небайдужий – пригадайте хоча б безжальну екранізацію «Медеї» за сценарієм Карла Теодора Дреєра. Цей фільм стає ніби першою ластівкою: тоді у Трієровому доробку ще не було цілої низки надпотужних і неодностайних жіночих образів, на кшталт втілених Емілі Вотсон у «Розсікаючи хвилі», Бйорк у «Тій, що танцює у темряві», Ніколь Кідман у «Догвіллі» і Шарлоттою Генсбур – у будь-якій з його робіт.
Звісно, Трієр спокусився б саме Пенелопою, чи не найживішим персонажем «Улісса», вади і чесноти якого Джеймс Джойс щедро запозичив у власної дружини Нори. Щоправда, із суттєвими відмінностями: наприклад, більшість дослідників стверджують, що усі можливі зради і приводи для ревнощів народилися у фантазії письменника, який, ймовірно, окрім негативу, черпав звідти й чимало натхнення. Уособлення дружини у дещо провокативний і ширший за будь-яку живу людину образ – вправа, що була б до вподоби Трієрові, трікстерські концепти котрого частіше за все ґрунтуються на харизматичних жінках. Чи лишилося б щось від Джойса? Хтозна: автор все ж прагне випробувати нас перш за все текстом, а не поневіряннями героїв. Та, коли ми вже граємось у припущення, трохи уяви – і пристойні дублінці стають не менш порядними мешканцями Догвіллю, зрада Моллі набуває рис містичного очищення, подібно до Бесс у «Розсічкаючи хвилі», а наївна спокусниця Герті з глави «Навсікая» перетворюється на молоду Джо з «Німофманки». Як саме поставив би Трієр славетну крапку в кінці «Пенелопи», котру називають «найважливішою крапкою в історії літератури», певне, не ладен вгадати жоден. Та він неодмінно поставив би. Зрештою, Трієр – великий майстер кінематографічних крапок.
