«Бути режисеркою» – це відверта розмова з українськими режисерками про те, як досвід постановниці впливає на досвід буття жінкою, і навпаки. Ця розмова проходила в рамках освітньої програми онлайн-фестивалю «7+7», який відбувався протягом семи тижнів осені 2021 року. Всі записи освітніх подій можна переглянути на Youtube-каналі Takflix, співорганізатора фестивалю (в колаборації з Лондонським фестивалем короткометражних фільмів).
Модерувала подію Надія Парфан, засновниця онлайн-кінотеатру Takflix та кураторка фестивалю «7+7».
Катерина Горностай
режисерка фільму «Бузок», який був представлений на «7+7» та,«Стоп-Земля», що на початку наступного року вийде в прокат
Ірина Цілик
режисерка фільмів «Дім» та «Земля блакитна, ніби апельсин»
Аліна Горлова
режисерка неігрових фільмів «Явних проявів немає» та «Цей дощ ніколи не скінчиться»
Жанна Озірна
режисерка, її фільм «Зв’язок» був представлений на фестивалі «7+7», у роботі проєкт «Нижній горизонт»
Марися Нікітюк
сценаристка та режисерка, серед її робіт – драма «Коли падають дерева»
Про вибір професії та перші кроки
Надія Парфан:
Хочу запитати про вибір професії та перші кроки. Чи було у вас розуміння, що ви входите в чоловічий світ, адже в історії кіно було не так багато режисерок? Спекулюю трохи на темі особистого досвіду. Я про це довгий час не задумувалася, а потім у мене з’явилося це усвідомлення.
Ірина Цілик:
Коли я надумала вступати на режисуру, був 1999 рік. Під час вступу наш майстер відмовляв усіх дівчат. Постійно звучала фраза: «Режисура – не жіноча професія, я мушу вас про це попередити». Зрештою, він набрав курс, який складався зі семи дівчат й одного хлопця.
Минув час, і я зрозуміла, про що йому йшлося. Не думаю, що це був чистої води сексизм. Справа не в гендері, а в силі характеру. Ті хто надумали цим займатися, особливо в Україні, мають віднайти в собі достатньо сил. Маєш бути тонким психологом, щоби будувати стосунки з людьми, з якими працюєш. Бути готовим до постійних кризових поворотних пунктів, адже обираючи професію кінорежисера ніколи не знаєш, що буде завтра й не можеш розраховувати на стабільність у професійному зростанні.
Марися Нікітюк:
Я опинилася в сценаристиці майже випадково. З 13 років мріяла бути письменницею: кінотеатри й кіно не були тоді в моєму інформаційному полі. Шлях завів мене до театральної критики, потім почала писати п’єси.
Ми з Наталкою Ворожбит організували фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», там виникали навіть ідеї свого театру. Згодом мені запропонували прийти в лабораторію «Україно, гудбай!», де видали тему й пояснили, як пишуться сценарії. Так у мене сталася сценаристика, а потім прийшла й режисура.
Коли я почала знімати, зрозуміла, що тут мова не тільки про цікаву історію, а і про силу тримати команду. У моєму першому короткому метрі були два актори й шість собак, яких могли тримати тільки я та кінолог. Робота режисера – це про чітке розуміння й бачення, не важливо це чоловік чи жінка. Для мене це питання більше особистісного характеру, ніж статевого. Позиціонуй себе хоч ельфом, якщо є масштаб особистості, це завжди видно у фільмі. Якщо немає – ніякий гендер тебе не врятує.
Надія Парфан:
Жанно, ми з тобою обидві підійшли до питання кіноосвіти з іншого боку і, наприклад, не ходили в університет. Яка твоя перспектива на це питання?
Жанна Озірна:
Я була в цій умовній теплій ванні стосунків, роботи і співпраці у Львові. Коли ми почали знімати перший короткий метр, я була сценаристкою, а Оля Райтер – продюсеркою. Ми залучили нашу подругу, режисерку з Івано-Франківська. Вона зазвичай знімала рекламні ролики на 30 секунд і їй здалося, що знімати кіно – то задовго. На той момент уже були залучені кошти, тому довелося взяти кермо в руки. Так я прийшла в режисуру.
Думаю, що жінка-режисерка має суперсилу розказати історію жінки так, як це не зможе зробити чоловік. У Львові ніхто не зняв би фільм про двох закоханих дівчат, які розлучаються, і про бабулю, яка світиться й перетворюється на Діву Марію. Навряд чи така історія прийшла би комусь у голову серед чоловіків-режисерів у Львові. У мене відчуття, що я хочу заповнити ці простори та лакуни тими історіями, які можу розказати тільки я.
Надія Парфан:
Катю, Аліно, розкажіть про свій досвід як представниць документального цеху.
Катерина Горностай:
Хочу поділитися питанням, яке прозвучало на одному з фестивалів, щодо жінок в індустрії. Ми сиділи втрьох: я, Аліна Горлова та Наталка Ворожбит. Із залу поставили запитання, здається, німкеня: «Ви сидите втрьох і представляєте свої класні фільми останніх років. Як сталося, що у вас так багато жінок-режисерів? У нас, у Німеччині, таке відчуття, що в жінок є менше можливостей потрапити в чоловічий світ кіно».
Мені здається, що в нас не все так погано в цьому сенсі. Можливо, навіть краще ніж будь-де. Оскільки індустрія свіжа, молода, ймовірно, у нас є ця рівність. Думаю, що жінка-режисерка в Україні в набагато вигіднішому положенні, ніж чоловік-режисер у Німеччині. Можливо, це не зовсім правильна думка, але в нас є це вікно можливостей і рівноправ’я.
Аліна Горлова:
Мене взяли на курс режисури, коли мені було 16, і я жодного дня не працювала десь, окрім кіно. Ми створили свою продакшн-компанію, щоби мати змогу вирішувати, які фільми ми хочемо робити. Тому мені важко сказати, що я колись відчувала дискримінацію в Україні.
Так було до того часу, поки я не вирішила зробити фільм «Цей дощ ніколи не скінчиться», яким я його бачила. І від головних людей в індустрії я відчула, що «ти ж дєвочка, ти не можеш зняти фільм про все і про ніщо, це не твій рівень». Я відчувала недовіру через свій вік і через те, що я дівчинка. Довелося виборювати своє бачення, довелося навіть із кимось сваритися під час індустріальних секцій. У цей момент я зрозуміла, що авторське кіно – це чоловічий світ.
Катерина Горностай:
Думаю, кожна з нас мала справу з такими штуками, коли старше покоління нібито краще знає, як має виглядати наше кіно. І це пов’язано з тим, що ми дебютантки.
Колись мені жінка з індустрії, не української, говорила, як на її думку краще було б змонтувати це кіно. Я від неї не відчувала, що я «дівчинка», але відчувала недовіру до себе як до дебютантки. Я думаю, що якби це був чоловік-дебютант, до нього було б таке ж саме ставлення.
Аліна Горлова:
Це нормально, коли є брак досвіду. Та я бачила багато проєктів, у яких були наріжні режисерські висловлювання. І коли режисер-чоловік, 30+, спокійно про це розповідав – люди приймали його бачення.
Бліцпитання про бюджети в повних метрах режисерок
Марися Нікітюк:
Приблизно 600-700 тисяч євро. З економічною ситуацією в Україні, в середньому, фільм адекватно можна зняти за 20 мільйонів гривень.
Жанна Озірна:
Ми подавали 15 мільйонів 700 тисяч гривень.
Ірина Цілик:
«Я і Фелікс» – 12 мільйонів гривень. Він у дебютах подавався, і там є планка, вище якої не можна подавати – це 12 мільйонів. З мого досвіду тепер – цього мало, особливо, щоби зняти історичне кіно.
Катерина Горностай:
«Стоп-земля» – приблизно 20 мільйонів гривень.
Аліна Горлова:
«Цей дощ ніколи не скінчиться» – 200 тисяч євро.
Чому не так багато жінок у сегменті великобюджетного кіно
Надія Парфан:
Є сегмент фільмів із набагато більшими бюджетами,зокрема державними. Є комерційне кіно, такі фільми як «Секс і нічого особистого», «Dzidzio перший раз». Чи є у вас гіпотези, чому в сегменті комерційного кіно для масового глядача з великими бюджетами немає жіночих постатей?
Марися Нікітюк:
«Секс і нічого особистого» знімала жінка. Якщо говорити про комерційний сегмент – це наразі серіали. Є масштабні проєкти, як «Пікнік», які роблять жінки, тому щось тут не те…
Надія Парфан:
Слушно, не врахувала це. Дівчата, чи є ще щось додати? Грубо кажучи: просто не хочеш знімати таке кіно й не знімаєш, чи є ще якісь чинники?
Катерина Горностай:
Тут радше питання в досвіді, щоб посилити такий бюджет. Я говорю за себе, що хотіла би набратися досвіду для такого проєкту. Великомасштабний фільм Хлої Чжао для Марвел, наприклад, – це вже четвертий її повнометражний фільм. Думаю, це логічний поступ від маленького до великого, але це також залежить від історії (всі кивають).
Марися Нікітюк:
Катя слушно сказала, що це залежить від історії. Якщо це камерна історія без взривів – то є відповідний бюджет. Якщо в когось із дівчат з’явиться історія, яка потребуватиме великого бюджету, і їм не дадуть кошти, тому що це подається жінка – тоді можна буде говорити про прецедент.
Наприклад, мене цікавить міське кіно, де дія проходить у Києві, і це не бондіана, де стріляють. Питання в тому, чи можеш ти як жінка-режисерка набратися достатньо досвіду, щоби коли тобі в голову прийде масштабне кіно, якась космічна сага, щоби ти могла це адекватно зробити, а не просто просрать бюджет великий.
Персонажки на екрані
Надія Парфан:
Минулого тижня в нас була освітня подія про феміністичну кінокритику. Мова йшла про те, яку картинку реальності ми транслюємо через кіно, адже це доступна й масова форма мистецтва. Мова йде про погляд, так званий gaze, і чию перспективу вхоплює камера, як вона дивиться на світ і кого вона зображає. Питання до всіх вас про вибір персонажа і вибір персонажки.
Жанна Озірна:
Коли я пітчила «Дорослого» на Львівській кінокомісії, там було чотири члени журі. І Тарас Ткаченко, він був у журі, спитав: «Як же я, дівчинка, зніму пацанячу історію, де б’ються машини?» Я пам’ятаю, що цього не сказала вголос, але подумала, що ти взагалі зняв «Гніздо горлиці», й нікого це не бентежить.
Я через пів року почну знімати дуже важливе для себе кіно. Головна героїня – жінка, яка пише докторську дисертацію про індустріальні міста в Сорбонні. Я би хотіла подивитися таке кіно, про жінку з мого кола спілкування, з якою можу себе асоціювати.
Кадр зі стрічки «Дорослий»
Надія Парфан:
Іро, Фелікс із фільму «Я і Фелікс» – це чоловічий персонаж. А зараз ти працюєш над жіночим персонажем. Розкажи, як ти до цього докотилася?
Ірина Цілик:
Хочу ще прокоментувати про пітчинги. Цікава тенденція, з моєї точки зору, що деякі цікаві яскраві проєкти не пройшли з дивними формулюваннями експертів. Наприклад, у Марини Степанської були формулювання, що історія жінки в цій країні – це не дуже цікава тема.
У мене історія про кризу 30-40-річних, але виявилося, що занадто особиста, й тема не актуальна. Це нормально, що ми не пройшли у фінал. Нас усіх багато, й ми не можемо всі одночасно отримувати бюджети. Але ця хвиля мені не сподобалася.
Я не знаю, чи я обираю героїв за гендерною ознакою. Але навколо так багато класних і сильних жінок, що про них хочеться розповідати. Єдиним винятком став «Я і Фелікс», там головний герой хлопчик, але є мама й бабуся. Мені хочеться говорити про те, що хвилює мене тут і тепер. Мені бракує історій про сучасних людей, не тільки про жінок. Про нас усіх, таких трішки поламаних, вигорілих, втомлених.
Надія Парфан:
Є такий стереотип, що можливість презентувати інтимний досвід – одна з якостей жіночого кіно. Хотіла згадати, що є фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Коли в цьому фільмі я пригадую сцену аборту, то відчуваю, що щось не так. І схожий букет відчуттів від фільму Філіпа Сотниченка «Технічна перерва». І там, і там є репрезентація досвіду вразливості на жіночій персонажці. Я вірю, що це можна зробити переконливим, але я також бачу, що є право на апропріацію цього досвіду.
Жанна знімає гаражі й пацанів, і їй скажуть, що ти в цьому не розбираєшся. Теоретично, жінка може на гаражах тусити й жигулі бити, але навряд чи чоловік може прожити досвід аборту. Але він може про це знімати.
Хотіла би поговорити про два фільми. Фільм Аліни «Явних проявів немає» й ранній фільм Каті «Між нами». Обидва фільми дуже інтимні, у Катіному випадку це ще й особистий фільм. Цікавий досвід цього оголення та вразливості й цікаво, чи були якісь наслідки?
Марися Нікітюк:
Якщо ми говоримо про українське кіно, я погоджуюся, що не вистачає не тільки сучасної жінки, але й сучасного чоловіка. Насправді в нас дуже травмоване суспільство. Я зараз розробляю сценарій для УКФ про сучасну Лоліту від імені дівчинки.
Із того, що я бачу в інтерв’ю з дітьми й батьками, аналізуючи свій досвід: страшні речі відбуваються, й вони пов’язані з агресією й неприйняттям дівчинки й жінки. Велика агресія до жінки є в нашому суспільстві. Це сумна історія, бо вона постійно повторюється.
У закордонному кіно багато персонажок, там це вже мейнстрім. Я бачу, як у міжнародному русі розв’язують жіноче питання, наприклад #MeToo, і як його розбирають психологічно. Та мені цікаво: А що з чоловіками не так? Де відкриті чоловічі персонажі, які будуть показувати свої дисфункції?
Мені здається, що проблема українського глядача, індустрії й фільммейкерів, що всі бояться подивитися на себе й на свої проблеми. Мені здається, що наше суспільство доволі інфантильне і воно просто не обговорює проблеми, ніби їде в машині з непрацюючим гальмами й заплющуючи очі. Ми не навчені обговорювати наші проблеми. І ми йдемо на фільми про Бетмена й Супермена з попкорном, наче це розвага, хоча і вони мають свій соціальний підтекст.
«Неактуально» – це відмазка. Історія жінки в Україні, історія чоловіка в Україні, навіть історія песика в Україні – це актуально. Тому що за песиком можуть не прибирати какашки або нагодувати його склом – і це вже актуальна історія про українське суспільство.Тут насправді глибокий страх говорити про сучасні проблеми.
Кадр зі стрічки «Явних проявів немає»
Аліна Горлова:
Не думаю, що фільмом «Явних проявів немає» я змогла змінити думку про те, що жінці також місце на війні. Багато людей, які думали, що жінка не може бути на війні після фільму могли б сказати: «Та звичайно, дивися, що з нею сталося, вона не може витримати всі жахіття, а от чоловік точно може!»
Мені було важливіше, що Оксана (героїня фільму) була відверта, змогла відкрити свої почуття й не здаватися сильною, як це роблять чоловіки. Я спілкувалася з чоловіками й вони не використовують термін «посттравматичний стресовий розлад», для них це питання, що вони недостатньо мужні. Я бачила декілька варіантів фільмів про ПТСР, де чоловіки є героями, й вони дуже закриті.
Надія Парфан:
Чи була до тебе критика щодо цього фільму?
Аліна Горлова:
Так критика лунала, не знаю, скільки ще не сказали мені в обличчя. З діаспорою складно показувати такий фільм. Одного разу мені навіть сказали, що це російська пропаганда, і ви не можете показувати таке, тому що в Україні все не так.
Надія Парфан:
Катю, я пам’ятаю, як подивилася фільм «Між нами», він мене вразив. Але в мене була гостра дискусія після перегляду. Чи прилітало тобі за цей фільм і яка була для тебе дискусія навколо нього?
Катерина Горностай:
В «Між нами» я хотіла розказати про важку ситуацію, яка склалася в мене в житті й у моїх близьких людей. Якщо спрощувати, можна сказати, що хтось неправий, але структура набагато складніша.
Звісно знаходилися люди, які казали, що в цій ситуації неправа тільки я як героїня цього фільму. Було важко витримати, бо ти не можеш відокремити картину від власного життя. Кожен раз, показуючи цей фільм, ти ділишся частиною свого минулого і своїх справжніх переживань.
І це перша така потужна штука, яка є в автобіографічному документальному кіно. Але в цьому і є його найстрашніше прокляття. Думаю, що такий фільм насправді можна зняти один у житті, якщо ми говоримо про документалістику в площині автобіографічності.
Особисте життя й режисура
Надія Парфан:
Іро, серед нас лише ти є матір’ю. Як це – бути режисеркою й матір’ю?
Ірина Цілик:
Це те, що роз’їдає мене найбільше. Я не справляюся. Є така фраза, як від жінки чекають, що вона буде матір’ю так, ніби в неї немає роботи й що вона працюватиме так, ніби в неї немає дітей. Мені насправді пофіг, хто від мене що чекає, але я сама собі ставлю такі вимоги, з якими не справляюся.
Насправді я так і не знайшла для себе відповіді, як це – гармонійно поєднувати кар’єру й сім’ю. Мені пощастило, бо в мене суперчоловік. Є періоди, коли він набагато більше на собі це тягне, коли в мене поїздки, фестивалі, відрядження. Я почуваюся захищеною, бо знаю, що вдома все під контролем.
Мій досвід підказує, що будувати повноцінну кар’єру можна тільки, коли в тебе є якась суперсила у вигляді адекватного чоловіка, бабусь, няні. Але правила нашого суспільства працюють так, що жінки все-таки трошки більше включені в оцю відповідальність за дитину. Мені здається, що багато чоловіків можуть вільніше почуватися в плані кар’єрних пошуків.
Жанна Озірна:
Всі мої побачення починаються з теми «Нижнього горизонту». І хто витримає, той молодець. Насправді я ловлю себе на думці, що зі мною складно саме тому, що мені потрібно постійно проговорювати: що сталося на майданчику, що сталося в УКФ і в Держкіно. Якщо людина не зі сфери кіно, то це складно витримати.
Аліна Горлова:
Я можу сказати, що в мене взагалі немає особистого життя. Тобто, я живу разом зі своїм продюсером, а офіс винаймаю зі своїм хлопцем. Ми всі працюємо в кіно і, чесно кажучи, не знаю, хто ще це витримав би, бо в мене взагалі немає вільного часу. В мене все непередбачувано, я нічого не встигаю і страшенно нервую. Окрім здорового пофігізму, я ще ліків не знайшла.
Порада: що потрібно, аби стати режисеркою
Аліна Горлова:
Навчитися довіряти собі, своєму баченню і йти до мети.
Катерина Горностай:
Мені після репліки Аліни захотілося сказати, що попри віру в себе, важливо бути критичною до себе. Шукати експертів, які зможуть направити й висловити конструктивну критику.
Жанна Озірна:
Вміти дружити зі своїми страхами й сумнівами.
Ірина Цілик:
Не боятися заходити на нову для себе територію.
Якщо ми наважуємося пробувати, то можемо намацувати те, в чому ми сильніші.
