Феміністична кінокритика: що відбувається на Заході та який контекст у східній Європі

Конспект розмови про позицію жінки в кіно та критичну рефлексію

Дискусія «Феміністична кінокритика: західна теорія та східноєвропейський контекст» відбулася в рамках«7+7».

Це онлайн-фестиваль, де показали 14 фільмів українських та британських кінорежисерок, який триває до 3 листопада. Кожного тижня відкривалися по 2 фільми – від української та британської кінорежисерок. Перегляди були доступні безкоштовно в Україні та Великій Британії.

Також протягом усього фестивалю тривала освітня програма в рамках якої відбулася дискусія про феміністичну кінокритику. Публікуємо короткий конспект розмови.

текст: Олександра Калініченко

Модераторка

Дарія Бадьйор

критикиня й кураторка фестивалю Київський тиждень критики

Ольга Брюховецька

теоретикиня кіно та візуальної культури, викладачка кафедри культурології Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Марія Кувшинова

кінокритикиня та журналістка зі Санкт-Петербургу, засновниця сайту про кіно kimkibabaduk

Ольга Брюховецька

Феміністична кінокритика має величезну традицію. Вона почалася зі статті Лори Малві «Візуальна насолода й наративний кінематограф», надрукованої в 1975-му в журналі «Screen». Цей матеріал породив сотні статей і книжок. І Він же став проблемним текстом, з яким досі ведеться діалог. У статті Малві вперше згадується термін «чоловічий погляд», який став дороговказом для всієї феміністичної кінокритики.

Що є таке чоловічий погляд? Точніше, як його розуміла Лора Малві? Вона раптом усвідомила, що всі фільми не просто зняті чоловіками, не просто там головні дійові особи чоловіки, а жінки зведені до пасивних ролей, – але вони і призначені для чоловіків. Тобто глядачами цих фільмів є насамперед чоловіки. Лора зрозуміла, що вона, дивлячись ці фільми, змушена була зайняти оцей сконструйований для чоловіків погляд, який визначав екранну реальність.

Йдемо на 10 років уперед, до 1985 року. Початок нового періоду, коли в західному суспільстві визнання символічної позиції жінки покращується. Це також помітно в тому, як у кіно, зокрема мейнстримному, починають діяти жінки, як вони набувають більшої самостійності, гучнішого голосу, починають взаємодіяти між собою. 

І ми говоримо про момент, характерний для 1980-х та 1990-х – боротьбу, яка демонструє нерівність через карикатуру та гумор. Цей гумор втілився узнаменитому тесті Бекдел, який походить із коміксу. Це діалог між двома жінками, які кажуть: «Я піду в кіно за трьох умов: якщо в цьому фільмі будуть щонайменше дві жінки, які розмовляють між собою не про чоловіків». Якщо подивитися на сучасне кіно, понад 30 років після того, ми побачимо, що багато фільмів не проходять тест Бекдел.

Згодом також з’явилася ідея жіночого погляду.

Якщо чоловічий погляд дивиться на жінку як на об’єкт, об’єктивізує та дегуманізує жінку, то його протилежність, жіночий погляд, спершу почали інтерпретувати як зворотний удар жінок по чоловіках.

Наприклад, як у випадку playboy та playgirl, сексуалізовані, об’єктивізовані чоловіки, на яких дивляться жінки. Феміністки не прийняли такий варіант жіночого погляду, тому що питання фемінізму – це не помінятися місцями й домінувати над тими, хто домінував раніше, а скасувати стосунки домінування та ієрархії.

Є цікаві розвідки щодо цього. Джил Соловей, американська режисерка і продюсерка, говорить про те, що жіночий погляд взагалі має інший характер. І він, на відміну від оптичного погляду, який побудований на дистанції до об’єкта, – гаптичний, тобто тактильний, чуттєвий, зав’язаний на тілесності. Це зовсім інший спосіб перебування в реальності. І як цей погляд за допомогою кіноапаратури, в яку закладена оптика й дистанція, передати – це от власне пошуки жіночого кіно.

Кіно може бути чудовим інструментом критики та розуміння того, як ми рухаємось у нашому суспільстві.

Тому що не всі речі можна пояснити й побачити в реальності. Кіно може їх акумулювати в образ, який стане потім речовим доказом того, як наше суспільство розвивалося.

Марія Кувшинова

Спало на думку, наскільки сильно на мене вплинув 2014 рік та війна Росії проти України. Вплинув тим, що я на власні очі побачила цю колоніальну матрицю у прямому ефірі. 

Звісно, був фон, з якого я отримувала інформацію. Я читала професійну англомовну пресу, тексти дослідниць 1970-х років. Вони вже були в переробленому та засвоєному вигляді. Терміни «male gaze», «female gaze» в професійній англомовній кінопресі використовуються як поширені терміни, чого немає в російськомовній та французькій пресі, на що якось скаржилася Селін Сьямма.

Справді, зв’язок між феміністичною й деколоніальною оптиками очевидний. Він дозволяє побачити ці структури домінування, нерівності, на які зазвичай не звертаєш увагу. Особливо, якщо перебуваєш у привілейованому положенні й не бачиш, що щось не так.

Дарія Бадьйор

Ми так різко перемкнулися з феміністичного на постколоніальний і деколоніальний дискурс, але це правда речі з одного кошику. Ми не можемо відокремити одне від іншого. І маємо говорити про деконструкції цих ієрархій: старих наративів, старих термінів, які себе вже девальвували та скомпрометували.

Ольга Брюховецька

Якщо ми говоримо про третю хвилю фемінізму, то ключовим словом тут буде інтерсекційність. Це слово ввела Кімберлі Креншоу. Вона підняла це надзвичайно важливе питання – накладання різних видів дискримінацій. Якщо ти жінка, афроамериканка та лесбійка – ти опиняєшся під потрійним пресом дискримінацій, що накладаються одна на одну. 

Розширення свідомості феміністок, які пішли в більш емансиповані напрями, було схоже на те, що описала Марія. Вони раптом зрозуміли, що говорили тільки про дуже специфічне коло чи сферу дискримінації – це дискримінація білих жінок першого світу, середнього і вищого класу. Вони не помічають інших форм дискримінації, які значно більш множинні й охоплюють усі ті непривілейовані, маргіналізовані сфери.

Дарія Бадьйор

Я бачу проблему в стані кінокритики, який наразі є в Україні, тому що це однаково кінокритика чоловіча, це кінокритика з претензією на універсальність. Це правда кінокритика, яка думає, що вона оцінює лише твір мистецтва і в дуже обмежених рамках. Не виходячи за рамки цього кадру, не заглиблюючися в контекст, не ставлячи додаткових запитань до режисерів, Каннських пулів. 

Якщо фільм отримав золотого лева Венеційського кінофестивалю, то напевно він не може бути поганим. Це віра в непохитні структури, які, на мій погляд, повністю розвалюються. Натомість має створитися щось інше, але що – поки незрозуміло.

Наприклад, як прочитати фільм «Бузок» Катерини Горностай із погляду феміністичної або деколоніальної, або будь-якої нової критики?

«Бузок» Катерини Горностай

Ольга Брюховецька

Фільм «Бузок» – це класичний приклад неоднозначної ситуації. Наскільки цей фільм є емансипованим і наскільки він підпадає під різні стереотипи. Навіть якщо ми візьмемо карикатурний тест Бекдел, то фільм його не проходить. Хоча там головні героїні тільки жінки, і вони говорять весь час між собою, але говорять переважно про чоловіків. Ця залізна клітка уявлення і свідомості там чітко помітна, все зводиться до стосунків із чоловіками. 

З іншого боку, ми бачимо для радянського чи пострадянського суспільства важливу лінію можливості говорити про речі, які раніше не можна було висловлювати. І говорити в такій системі жіночої солідарності, яка містить зерна емансипованості. Також піднімати питання тілесності й пошуку іншого бачення жінок. Жіночого, можливо, погляду.

Але для мене це фільм, який зупиняється на півдорозі й повертається до ідеалів гетеросексуальних стосунків, що є піком і фокусом життя кожної жінки. Мені було цікаво спостерігати, як поєднуються українська та російська мови у фільмі. Коли вони починають говорити відверто, всі переходять на українську мову й це виглядає природно.

Марія Кувшинова

Цей фільм можна розглядати як напівдокументальний досвід занурення у світ молодих жінок, яким біля 30-ти. Перемикання між мовами – це завжди цікава річ, але там досить добре зрозуміло, що в них немає адекватної мови та словника для цієї розмови, ні в російській, ні в українській. Штампи, які спливають у них у мові, – реалістичні, це те, як люди намагаються говорити про стосунки. 

Є якісь формули, що закривають простір розмови. Наприклад, «дядечко Фройд». Коли говорять «дядечко Фройд», зрозуміло, що за цією формулою стоїть величезна кількість непроговорених переживань і текстів, про які соромно говорити й це маркується такою фразою. Там це є, і там є готові формули радянської культури, яка до них дійшла, хоча вони народилися після Радянського Союзу.

Дарія Бадьйор

Я пам’ятаю, як ми дивилися на Одеському кінофестивалі цей фільм, і половині залу було некомфортно це дивитися, хоча там нічого супер радикального немає. Але питання жіночої тілесності на екрані як суб’єкта, а не як об’єкта вже  вибиває всіх із себе, бо ніколи такого ніби й не було. І тут я хочу перейти до фільму, про який ми хотіли поговорити.

Про фільм «Титан» – чому на нього так мало притомних кінорецензій? Чому ніхто не вдається до питання ніби своєї оптики й ніби не може нічого сказати, окрім детального переказу сюжету?

«Титан» Джулії Дюкорно

Марія Кувшинова

Мені здається, що так відбувається, тому що все жіноче досі вважається маргінальним і нішевим. Яка б кількість жінок не підключалася до чогось, однаково ця кількість не переходить у статус висловлювання.

Нещодавно на Кінотаврі один із режисерів наводив приклад серіальної революції «Клану Сопрано». Говорив, що з нього почалася нова епоха в серіалах. Я до того моменту вже прочитала есе Емілі Нуссбаум про те, що «Клан Сопрано» був просто піднятий критиками-чоловіками на щит, тому що до цього телебачення не було престижним, адже про нього ніхто не писав із серйозних критиків. А цей серіал нагадав те, що вони вважали хорошим кіно: Скорсезе, Коппола тощо. При тому, що «Секс і місто» вийшов раніше і його культурний вплив є досі. Це набагато більше явище, але водночас «Секс і місто» залишається на території нішевого – жінки й інші меншини, як у нас кажуть.

Дарія Бадьйор

Я, власне, хотіла з огляду на це поставити запитання. Вочевидь після «Титану» і його успіху на Каннському фестивалі, з’являться копії, з’являться послідовники. І вони будуть різного ступеня щирості, вдумливості й усього іншого. Що далі?

Марія Кувшинова

Ти теж починаєш із цієї ієрархічної матриці, яка будується на тому, що буде відбуватися на Каннському кінофестивалі. Може статися, що Каннський фестиваль потоне через глобальне потепління, й уже буде зовсім не важливо, хто на ньому переміг.

Я можу сказати, що, в короткостроковій перспективі перемога фільму «Титан» означає, що будуть трансформуватися погляди чоловіків-критиків і чоловічої аудиторії.

Усе це реально відбувається – з Каннського «обкому» прислали нові нормативи, що добре. Цьому можна опиратися, але я вже бачу, що найкмітливіші перестали це робити.Бо це не мода, яка пройде через рік, а це нова реальність і нова територія, яку ми відкриваємо.

Звісно, «Титан», як і фільми Селін Сьямми, це перші маленькі кроки на величезну територію, тому що «male gaze», як мені здається, це річ, яку неможливо визначити. Ми його визначаємо через ставлення до жінки, що він жінку показує як декорацію, предмет, а «female gaze» – багато, так само як різновидів фемінізму багато. Їх безліч, так само, скільки є жінок.

«Портрет дівчини у вогні» Селін Сьямма

Важлива сама можливість відкриття доступу в професію, з чим і пов’язано псевдоквотування, коли рахують, скільки фільмів жінок є в програмі. Це вже давно є в скандинавських країнах, де це є частиною продовження викорінення дискримінації. Держава бере на себе зобов’язання викорінювати дискримінацію, приймає акти, і фінансування кіно продовжує всі ці нормативи вже в культурній сфері. Це як із автофікшном – з’являється проривний жіночий автофікшн, і всі починають писати автофікшн. Серед цієї безлічі з’являються ще цікаві роботи.

Мені складно говорити про жанр, я не так добре орієнтуюся в жанрі горор. Але з погляду демаргіналізації жіночого погляду, приз «Титана», повторює історію документального фільму Майкла Мура, який отримав у Каннах на початку 2000-х років «Золоту пальмову гілку», що в довгостроковій перспективі призвело до демаргіналізації документального кіно. Його стало більше на фестивалях, у великих конкурсах, його почали більше дивитися, про нього більше говорять. 

Це тривалий процес, але коли позолочену статуетку віддають жінці, яка зняла боді-горор, усі починають пом’якшуватися щодо до жінок і горору, зокрема ті, хто були до цього налаштовані агресивно. Уже ми бачимо перші дієві результати. У Венеції переміг фільм про аборти в 1960-ті роки. Структури, що існували десятиліттями, раптом розвернулися обличчям і відкривають нові двері.

Ольга Брюховецька

Марія так прекрасно висловила оцю парадоксальну річ: коли Каннський «обком» спускає нові директиви. Для ієрархічного мислення, ми не можемо їх переконати ніякими аргументами. Діє саме ієрархічне мислення і змикання суперавторитетних позицій із низовими рухами.

Думаю, сьогоднішня розмова надихне молодих людей подивитися на фільми й позицію жінки в них, яким чином позиція глядачки присутня чи відсутня, чи говорять жінки тільки про чоловіків, чи в них є й інші інтереси. Сподіваюся, що ця оптика трохи стане чіткішою і важливішою під час переглядів фільмів, тому що фільми – це не тільки розвага й мистецтво, це симуляція нашої реальності.

Ми пізнаємо себе, дивлячись на це заломлення реальності на екрані.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Сподобалась стаття?

Допоможи Moviegram стати кращим

0 0 голосів
Рейтинг статті
Підписатися
Сповістити про
guest

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі

інші матеріали

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: