Франсуа Озон завжди був чесним та відвертим режисером. Принаймні зберігав таку репутацію і у комедіях, і у трилерах. Жодних недомовок, навіть жанрові кліше у його виконанні грали новими фарбами і психологічна драма перетворювалася завдяки візуальним трюкам у щось довершене або принаймні у те, що ним може прикидатися. Берлінале-2019 підкинув сюрприз у фільмографію француза – рефлекторну виробничу драму, де дві години дорослі чоловіки збирають докази про педофілію католицького священика. І все було б просто з новим фільмом Озона, якби не одне «але»: реальна історія продовжує існувати без кульмінаційного моменту. Священик на свободі та лише у березні постане перед судом, але режисеру нетерпець дочекатися рішення, тому він знімає речовий доказ самотужки. Як результат – ні вашим, ні нашим.
«З божої волі» бере переважно структурованою побудовою історії. Спершу це історія про сім’янина Александра, який випадково знаходить інформацію про роботу священика Прейона. Кілька десятиліть назад він спокусив Александра у бойскаутському таборі, а зараз продовжує свою роботу, попри темне минуле. Звісно, головний герой не стоїть осторонь цієї проблеми і поступово збирає дані про інших жертв Прейона, які, втім, не мають змоги довести повну вину священика. Озон перемикається від історії до історії, ґрунтовно досліджуючи фобії своїх персонажів, які не можуть зізнатися самим собі про вчинки Прейона, але відверто розповідають про них решті дійових осіб. Режисер фокусується на трьох історіях, які, мабуть, будуть найбільш показовими для глядачів, хоча і не працюють на великому екрані, адже вони омонімічні. Тому виникає повтор over and over again.
Врешті-решт, «З божої волі» змушує повірити у дивовижне: таке кіно просто не може існувати як суха стаття з посиланнями на злочини. Але мусимо заспокоїти, адже «У центрі уваги» Томаса МакКарті майстерно обіграв журналістське розслідування, зробивши кожен крок журналістів напруженим і кінематографічним. Можливо, головна проблема цього фільму полягає лише не в журналістському досвіді головних героїв, які сяк-так дві години проголошують тези про «ампутацію педофілів від католицької церкви». На їхніх словах, зрештою, ця риторика і закінчується, не переходячи до дій. І якщо з жанром мамблкору (тим паче французького) ще можна змиритися, то не додати динаміки у фільм-розслідування треба ще постаратися.
Озону вдається лише влучно жартувати над такою крихкою темою. В одному з епізодів кардинал просить не називати священика педофілом, адже це означає, що він любить дітей. А як відомо, Бог теж любить дітей, тому таке наліплювання ярликів – зайве. На Берлінале стрічку обговорювали палко, але вже за кілька днів увагу глядачів швидко привернув інший фільм – реконструкція гамбурзьких сімдесятих з жорстоким маніяком під назвою «Золота рукавичка». Ця зміна уваги наводить на цікаву паралель, адже у фільмі Озона інтерес публіки до діянь Прейтона теж не сягає великих масштабів і зводиться нанівець. Ба більше, містяни неохоче підтримують жертв та роблять це із солідарності, а не з точки зору моралі чи справедливості. Для Франсуа Озона безумовно цікава бездіяльність суспільства і він 100% знаходиться на стороні жертв. Разом із тим режисеру зрозуміла позиція «відпустити і пробачити за давністю злочину». І з урахуванням думок двох сторін Озон втрачає ту гостроту, яка тримала б це кіно щаблем вище решти викривальних стрічок. Він відверто запізнився з подачею нової інформації, але поспішив, не залишивши вироку своїм персонажам.
