Прем’єра фільму Михайла Калатозова «Летять журавлі» на Каннському кінофестивалі 1958 року відзначила собою початок відлиги в радянському кіно. Стагнація кінематографу, викликана сталінським режимом і шаблонним та обмеженим соцреалізмом, закінчилася після смерті Сталіна. Настає довгоочікуване полегшення. Війна позаду, люди сповнені надій і жадають змін – час переосмислити минуле і рухатися в майбутнє, де буде (трохи) краще. Михайло Калатозов – кінематографіст із досвідом, який починав свою кар’єру ще в двадцятих роках, будучи оператором, – замість звичних для себе патетичних і героїчних історій, обирає для нового фільму побутову і скромну військову драму Віктора Розова «Вічно живі».

«Летять журавлі», під стать своїй назві, – поетичне, вільне, нездоланне і життєстверджуюче кіно, яке, подібно легкому подиху вітру, освіжило голови й серця радянських і зарубіжних глядачів. Може здатись, що банальна історія двох закоханих під час війни – доволі знайома, але завдяки віртуозності одного з найорганічніших дуетів «режисер-оператор» в історії, Калатозов-Урусевський обрали експресивне і абсолютно новаторське художнє рішення, що й зробило фільм таким унікальним. Адаптувавши п’єсу Розова, Калатозов створив вічно актуальний гуманістичний і антивоєнний гімн, в якому найжахливіші речі – це війна (ніби невидима і десь далеко), втрата близьких і коханих людей і неможливість повернутися до колишнього життя. У той же час, «Летять журавлі» ніби весь пронизано надією на кращі часи, співчуттям і емпатією до ближнього, коли ціна перемоги рівноцінна болі від власних втрат.

Роботі Сергія Урусевського позаздрив би і сам Еммануель Любецкі – оператор під час зйомок винайшов кілька операторських прийомів і механізмів, використовував переважно ручну камеру і знімав довгі безперервні кадри. За допомогою надширококутного 18мм об’єктива він підкреслив «повітряну» назву фільму і емоційний політ власної суб’єктивної камери. Але головною зіркою фільму можна сміливо вважати Тетяну Самойлову – першу брюнетку радянського кіно. Її нетипова зовнішність, цілісність і сила характеру, сексуальність і тендітність викликали бурю емоцій не тільки у звичайних глядачів, а й у Пабло Пікассо та Микити Хрущова. І якщо великий художник був у захваті від радянської актриси, то генсек прокоментував її героїню більш стримано: «Та повія вона звичайна, ось і все».

«Ідеологічно хибний фільм» на думку партії, частково завдяки молодому Клоду Лелушу (який під час екскурсії Москвою випадково потрапив на зйомки фільму і розповів про нього пізніше президенту Каннського кінофестивалю) в 1958 році потрапив до головного конкурсу Канн і заслужено виборов єдину для Радянського Союзу (і, пізніше, всіх пострадянських республік) Золоту пальмову гілку. Фільм Калатозова згодом став культовим як серед глядачів, так і серед кінематографістів та кінокритиків. Ця щира, візуально і драматургічно досконала стрічка (цього року виповнилося 60 років з моменту прем’єри) доводить, що формула «стиль = сенс» можлива.