«Тому що урбаністи – то великі люди! Я їх дуже поважаю». З розмови жіночок середніх літ.
Ранок. Навколо ще тиша. Провінційний Славутич спить, але нечисленні, яскраві як один туристи з’являються довкола центру. До офіційного початку фестивалю «86» – дев’ять годин.
Коло поколінь, головна тема кіноподії, об’єднує не тільки оголошені 42 (!) стрічки, але й мешканців Славутича, стягнутих сюди ще за часів радянського союзу. Мультинаціональне підґрунтя тягне ковдру до Омська, Тбілісі, Луганська та хтозна ще яких кутків світу, пропонуючи потужну перспективу для досліджень.
Екскурсія містом від директорки краєзнавчого музею, вражаючі фото Нільса Акерманна, інтерактивний проект «Made in Slavutych» Катержини Шеди і найголовніша подія дня – відкриття фестивалю, фільм «Чорнобильські бабусі».
Чорнобильські бабусі
The Babushkas of Chernobyl, США, 2015, 71’, реж. Голлі Морріс, Енн Боґарт
«Я просто набрала землі до рота та вирішила, що більше нікуди не поїду», – каже бабуся Марія. Більше ста літніх жінок вирішили повернутися до зони відчуження – сіл, розташованих навколо Чорнобиля. Вони долали охорону, страх смерті від отруєння, небезпеку перед хижими звірами, аби тільки знову побачити свій дім. Після сумнозвісної аварії бабусь ставало все більше, але, розпочавши власне «коло поколінь», вони його, на жаль, самі й закінчують. Чоловіків у селах майже немає. Вони не повертаються. Чи не єдині представники сильної статі – працівники дослідницьких центрів. Вони обережно загортаюсь підозріло великі буряки у пакети та везуть їх на аналіз, копають ґрунт, зачерпують воду. Яйця декількох курей Марії теж йдуть на дослідження.
«Радіація може бути де завгодно. Ми вивчаємо, як вона переміщується. Розумієте, сьогодні вона у воді, а завтра – вже у рослині. Хто її зна», – чоловік в уніформі знизує плечима.
Якщо Чорнобильські радіологи досліджують саму зону, то американські режисерки Голлі Морріс та Енн Боґарт вивчають невичерпний ентузіазм та любов бабусь до життя. Сум за домівкою, самотність, сміливість, спогади. «А як я танцювала, а як ми ковбасу розподіляли». Голлі Моріс не вперше розповідає про життя сучасних жінок – новозеландська спільнота у «Мана Вагініс», іранські «За закритими чадрами», кубинський «Знайдений парадокс». І хоч бабусі можуть здатися не сучасним явищем, це лише омана, адже старість – неминуче майбутнє людини. «Коло поколінь, – нагадує фестиваль, – коло поколінь…» На сімдесят одну хвилину ти забуваєш про власне життя, і суцільно перетворюєшся на світло проектора в невеличкому славутицькому залі.
Історія бабусь настільки захоплює свідомість, що око не встигає стежити за естетично-точними кадрами, де на головні ролі претендують великі листя рослин, краплі дощу, гриби і порожнеча Чорнобильських лісів. Попри єдину камеру, використану під час зйомок, стрічка вражає своєю всебічністю та чудовим монтажем. Світлі, трохи блакитні кольори ніби парадоксально відображують концепцію «чистоти» життя у найзабрудненішому місці планети. Під час перегляду мимоволі виникає ще одна внутрішня суперечка. Як людині зовсім не українського походження вдається так влучно транслювати якийсь невимовний міжрядковий сенс нашого сьогодення?
Ця тенденція, на жаль чи на щастя, кожного року набирає все більших обертів. Нещодавня прем’єра фільму «Майже святий» американського режисера Стіва Гувера так само вражає силою своєї щирості – так, ніби це історія дуже вразливого українця, що чекав близько тридцяти років, аби її розповісти. Неймовірно, але здається, що народна (можливо, навіть урбаністична) приказка про соломинки в оці і власні колоди працює. Славутицький глядач у цьому переконався, аплодуючи п’ять чи шість разів поспіль – після закінчення фільму, після закінчення треку, після закінчення титрів… Коло поколінь запрацювало та пустило коріння в міський ландшафт. Долучитися до якого зможе й київський етнос, переглянувши стрічку 11 травня.
А поки фестиваль «86» пропонує провести своє урбан-дослідження у Славутичі. 11 повнометражних фільмів, 31 короткий метр, прем’єра нового формату «360» замість застарілого 3D, андеграундні арт-проекти та фотовиставки, заняття йогою, велопробіги і таємничі музичні тусовки speakeasy, розкидані містом. Урбан-кіно йде в маси! І поки ми слідкуємо за ним, воно слідкує за нами.
