У бар заходить чоловік років п’ятидесяти. Він втомлено проходить крізь весь бар, аби зустрітися з Маріною. Вона співає у цьому барі. Ніч закінчується нещасним випадком у його квартирі. Аневризма вбиває його вже в лікарні. Маріна лишається наодинці зі своїм горем та суспільством, повним ненависті до неї. Вся ненависть через те, що Маріна – трансгендер. Вона звикла до такого ставлення, і водночас щодня бореться з пересудами аж надто небайдужого оточення.
Стрічка чилійського режисера Себастьяна Леліо розпочинається мрійливим кадром колосального водоспаду, який змінюється гіпнотичним клубом. Інтонація перших кількох хвилин робить все, аби глядач розслабився, але реальність вривається сильніше, ніж упередження родичів померлого коханця. Леліо створює навколо Маріни три проекції реальності. Одна з них набуває по-справжньому фантастичного розмаху: тут Маріна літає над танцполом, чинить опір потужному вітру на вулиці. Друга площина – цілком реальна, адже героїня переживає втрату коханого чоловіка і страждає через неможливість попрощатися з тілом на похоронах. Та справді важливою видається третя проекція життя, яка часом опиняється на периферії сюжету. У ній Марина бореться зі ставленням оточуючих, які норовлять то обмотати її скотчем, то принизити, вимагаючи повністю роздягнутися для розслідування смерті коханця.
З такою делікатною темою режисер міг би легко потрапити у тренд ЛГБТІ-кіно, але на цьому «Фантастична жінка» не акцентує увагу. Це не стільки соціально-культурне кіно, скільки особиста історія про глибоку яму проблем, у яку спершу трошки зазираєш, а потім тебе хтось скидає на самісіньке дно. Натомість Маріна вельми гідно проходить всі кола пекла. Важко дихаючи, вона врешті-решт знімає скотч з обличчя і гордо дивиться вперед. Себастян Леліо відверто співчуває своїй героїні, але вона ніколи не співчуває сама собі, і в цьому ховається магнетична сила цього кіно. Режисер позбавляє стрічку вульгарності, яка легко могла б прослизнути у кількох кадрах. Натомість за півтори години Маріна розкривається як справжня людина, яка диктує свої правила світу із твердим переконанням правоти. У таких моментах є шанс впасти у банальність та навіть змусити аудиторію неприязно ставитися до персонажа, але камера оператора Бенхаміна Ечасаррета майже ніколи не покидає Маріну, щоб засумніватися у ній хоча б раз.
