Міхал Квечинський, режисер «Хто ти, Філіпе?», знаний в Польщі і за її межами в якості продюсера. Зокрема в доробку Міхала продюсування шести останніх фільмів Анджея Вайди, серед яких «Катинь» (2007).
Якщо відкинути всі можливі прикметники наповнені пієтетом, то залишиться досвід, який 72-річний автор набув за свою кар’єру. Перший фільм був зрежисерований Квечинським в 2003 році і називається «Біла сукня». «Хто ти, Філіпе?» (Filip в оригіналі) став тільки п’ятою повнометражною роботою для постановника. Однак, досі режисерські спроби не були такими успішними як продюсерські.
Станом на сьогодні «Хто ти, Філіпе?» – однозначно персональний прорив митця, але він радше виглядає розбігом перед ривком, ніж самим ривком. Режисер каже, що це фільм насамперед про людину, а не про війну, але я не впевнений, що зможу з ним погодитися.
Віднайти себе
Поляки раптово зняли дуже близький українцям/українкам фільм. Навряд Міхал Квечинський свідомо робив акцент на потребах нашої аудиторії, навпаки стрічка зроблена з прицілом на європейців і, дещо меншою мірою, на самих поляків. Але поміркуйте самі: чи може українець/українка не робити паралелей з життям єврея, що опинився у Третьому Рейху під час Другої світової війни?
Або, для прикладу, взяти назву фільму, з якою він вийшов в український прокат: «Хто ти, Філіпе?». Це ж очевидна алюзія на новорічне звернення нашого президента, де він в глядачів/глядачок запитував: «Хто я?».
То хто ж наш герой? Він – утікач з Варшавського гетто, який опинився якимось дивом у Франкфурті і видає себе за француза. Філіп у виконанні Еріка Кульма-молодшого точно не філософ з Могилянки, хоч свою індивідуальну філософію сповідує. Він намагається діяти за планом. Цей план досить простий – помста німецькому народові через спаплюження їхніх сімейних цінностей. Він боїться зупинитися, він боїться припинити жити, а натомість почати існувати; в нього є страх втрати близьких, який герой долає через бан такого почуття, як кохання. На цих трьох постулатах Філіп і намагається триматися.
Місце людини під час війни
Останнім часом режисери звертаються до теми нацизму зі зовсім неочікуваних ракурсів – це нагадує наукову роботу, де дослідження вже було опрацьовано з загальної точки зору і є хрестоматійні праці, але його не було розроблено глибше, зі зануренням у соціальну складову. «Кролик Джоджо» намагався продемонструвати нам, як жилося німецьким дітям за панування нацистської ідеології; «Син Саула» розповідав про один день єврея в концтаборі; цей фільм прагне показати життя Казанови за тоталітарного режиму. Одразу зауважу: незважаючи на дещо аб’юзивні стосунки Філіпа з жінками, цей фільм навряд можна назвати мізогінічним.
У «Хто ти, Філіпе?» людина йде поряд з війною, невідступно, крок за кроком. Навіть далеко від фронту люди розмовляють про війну. В одній зі сцен головний герой цинічно зауважує, лежачи біля басейну і випиваючи хмільний напій: «Всі ваші хлопці гинуть на фронті». Такий лейтмотив слабкості війни супроводжує весь фільм. Важко знайти хорошого персонажа в уніформі, навіть «хароших» нацистів нема. Головний герой виграшно (для німецьких жінок передусім) виглядає поряд з покаліченими ветеранами, а гестапівець зізнається йому у втомі від військових дій на східному фронті. Режисер малює нам картину зовсім жалюгідного тилу воєнної Німеччини, де за декораціями всеохопної віри в незламний тисячолітній Рейх ховаються прості людські бажання і радості, що рухаються врозріз з принципами агресивної держави.
Фінальна сцена стрічки розлого відповідає його суті, підкреслює основний меседж і дає декілька миттєвостей на роздуми. Вітальний головний герой рухається в сторону продовження цивільного життя, в той час, як дітлахи, які ще не пізнали навколишній світ, їдуть зустрічати смерть на фронт. І якщо історія Філіпа, одного з тисячі незнайомців в натовпі цивільних на вокзалі, розкрита нам, то гурт гітлерюгенда зливається в одного колективного солдата, який марширує з піснею і виблискує декоративністю.
Що може не сподобатися
Завелика присутність головного героя і замаленька – персонаж(-ок)ів другого плану. Можливо, я занадто вимогливий до фільму, який буквально називається ім’ям головного персонажа, але все ж бракувало деталізації в діях другорядних героїв/героїнь. Особливо це стосується Кароліни Хартіг і її «Лізи». Складалося враження, що інші ключові гравці в житті Філіпа не доповнюють його образ, а тільки займаються супроводом на життєвому шляху. Можливо, вони і справді існують тільки задля стимулювання емоційних рішень Філіпа, але чи цього достатньо, щоб зрозуміти мотиви головного героя?
Що може сподобатися
Місцями дуже круто підібраний сучасний саундтрек, який творить магію. У сценах максимального напруження або складних епізодах, глядач(-ка) починає чути серцебиття Філіпа, яке згодом перетворюється в музику і заповнює зображення динамікою, зростальним рівнем адреналіну.
Окремої похвали заслуговують сцени з бігом у просторій залі готелю, інтер’єр якого нагадує пишні палаци часів бароко. Головний герой недостатньо втомлюється за день і йому потрібно кудись цю енергію дівати, – тому вночі він розпочинає пробіжку. Ці сцени будуть повторюватися і слугуватимуть певним водорозділом у етапах життя героя. Для мене найважливішою була перша пробіжка і не тому, що перше враження найсильніше, а, тому що в цій сцені разюче продемонстровано розрив між поколіннями. Сучасне покоління не в змозі насолоджуватися надбанням мистецького минулого своїх предків, адже темп життя диктує постійний рух, постійну зміну і, як би це не звучало парадоксально, але рух задля відпочинку. В цій круговерті немає місця спогляданню, притаманному людям минулих епох, де відсутня гонитва за чимось новим. Взагалі протягом фільму жоден персонаж/жодна персонажка не звернеться до краси зображень і конструкцій готелю, – ця нагода буде тільки у глядач(-ок)ів.
Замість висновку – невеличка порада
Це класична розповідь про «свого серед чужих», в якій пацифізм стає агресивнішим за саму війну. До речі, в тиловому Франкфурті вона майже не відчувається, а коли нарешті приходить, то змушує розставляти крапки над «і».
Втіленням пацифізму стає «людина Квечинського», що щиро демонструє те, якими ми можемо бути в критичні ситуації нашого життя. Героїзм це чи ницість – раджу визначити вас самим при перегляді у кіно.
