Документальний фільм Ґали Козютинської – спостереження за тим, як режисерка разом із партнером Віктором відбудовують стару гуцульську хатину далеко в горах. Поки оголошують тривогу, а по всій Україні немає світла – пара зі своїм котом гріються біля пічки. Ідилію обірве болісна звістка, що зруйнує все створене разом.
Ґала Козютинська – режисерка з театральною освітою, першим фільмом якої стала стрічка про митців за грантом УКФ. Її фільм «Лелеки завжди повертаються додому» увійшов до альманаху «Любов варта всього» від Takfix. Це і стало приводом нашої розмови з режисеркою про птахів Марії Примаченко, звʼязок з природою та сумніви щодо створення фільму про того, кого вже немає з нами.
Фільм робився в рамках резиденції WizArt, але на той момент у вас уже був відзнятий матеріал. З чого почався шлях розробки ідеї?
У мене давно була ідея зняти фільм про Віктора. Але в заявці на резиденцію я прописувала абсолютно інший задум. Напевно, я ще до кінця не розуміла формат, тому хотіла зняти нове кіно. Але за тиждень це виявилося просто неможливим. Так я згадала про відзнятий матеріал з Горища. Це хатка, яку ми будували разом [з Віктором]. Зараз вона почала функціонувати як резиденція для митців/мисткинь.
Коли ми поралися там, ми постійно знімали, бо тоді мали блог, про який я стараюся не говорити. Звісно, я думала, що зроблю з цього маленький документальний фільм про те, як там було і як стало – як ми все класно зробили. Ми фільмували все підряд, камера спала з нами в ліжку. Ми звикли, перестали удавати, тому коли я показала цей матеріал групі на резиденції та озвучила ідею – її класно прийняли. І це був вихід. Я зрозуміла, що наш з ним спільний матеріал, де він також є в кадрі – це краще, ніж просто мої спогади. Віктор говорить сам за себе, і це такий прекрасний час, що ми зафіксували. Час, в якому всім добре і всі щасливі. Людина набагато краще розповість про себе, ніж я про нього, навіть жартом, навіть своєю посмішкою.
Людина набагато краще розповість про себе, ніж я про нього, навіть жартом, навіть своєю посмішкою
У вас вийшов фільм на 20+ хвилин, а на монтаж був всього тиждень. Це було певним викликом?
Насправді було ще менше часу. Напевно, пів тижня ми витратили на розкачку та на знайомство. Цей матеріал вже довго в мене лежав, бо був відзнятий в 2022 році з літа до зими. Я його встигла передивитися сотні разів, і коли монтувала – вже мала уявлення в голові, що я хочу отримати. Спочатку я змонтувала кульмінацію, а звідти збирала за відчуттями з добре відомих мені зйомок.
Звісно, я багато всього пропустила і могла би вставити більше класних моментів, але потрібно було чимось жертвувати. Після резиденції фільм не дуже змінився. Він був 29 хвилин, а став 27. Можливо, я надто легко відношуся до таких речей. Мені здається, що фільм вийшов трохи сирим і не ідеальним, як і ми там, у 2022 році.
Це був челендж і, звісно, хочеться робити кіно в спокійній атмосфері десь в горах з чаєм, але так не буває. І саме стресові ситуації стимулюють – змушують нарешті це зробити. Я відкладала цей фільм довгий час. І відтягувала в тій же резиденції. Зокрема, написала батькам Віктора і коли дізналася, що вони не в Україні довго думала, що я не можу зробити кіно про сина без батьків. Воно так тягнулося-тягнулося, а за тиждень народилося.
Чи були у вас референси на етапі знімання чи монтажу?
Боже, мені здається, ці референси вилазили з моєї підсвідомості, бо цілеспрямовано я їх не вибирала.
Але крім внутрішнього відчуття, коли я звідкись розуміла, що я знаю, як правильно, я вкладала несвідомі символи. Колись я поставила виставу, це була моя дипломна вистава, яка називалася «Райська земля». Це пʼєса про Марію Приймаченко, де зображується райський сад, в якому існують її птахи, яких ніхто не бачив. Вони постійно перевтілювалися в персонажів, що зʼявлялися в житті Марії і формували дивне переплетення ліній. Декорацією слугували тільки два білих вікна. Як у нас на Горищі.
В її житті стільки сталося: Чорнобиль, війна, чоловік йде в армію і не повертається. Багато схожих зі мною речей. І ця тема людини і природи мене переслідує.
Мені здається, що фільм вийшов трохи сирим і не ідеальним, як і ми там, у 2022 році
Тому ви купили будинок та поїхали глибоко в Карпати відбудовувати стару хатину?
Це була дуже велика мрія. Ще в дитинстві я їздила до своєї бабусі в село, і це були найкращі часи. Мені здавалося, що купити будинок – це взагалі нереально, але коли почалася війна, то ми з Віктором почали цей шлях. Стало зрозуміло, що коли як не зараз. За місяць до того, як ми купили хатинку, я принесла додому завіси, де стоять дівчинка і хлопчик на тлі синьої хатинки, а поруч – яблуня. Я сказала Віктору, що якщо є штори, то тепер потрібна тільки хата. Через місяць ми її купили.
Ми перемістилися в часі та просторі, в абсолютно інший світ. Це не просто готельчик у Славському, там навіть на годиннику зупинився час 17 років тому – відтоді там ніхто не жив. Все заросло травою, а відчуття було, що ми починаємо спочатку.
Чи має фільм для вас терапевтичний ефект?
Так, я думаю точно має. Але робити його було дуже дивно. Раніше ми з Віктором працювали разом, бо в нас і спільні креативна студія, і соціальний проєкт для підлітків, який ми робили у Львові. Ми були найкращими друзями: поруч, тільки поруч. Почали стосунки на основі дружби. І були дивно розуміти, що я роблю проєкт без нього. Часом мене лякала сама думка, що Віктора не буде поруч в ролі другого режисера чи продюсера.
Але терапевтичний ефект точно був. Коли передивлялася матеріал, я і плакала, і сміялася. Я намагалася відключити емоційну складову, говорила з колегами/коліжанками про драматургію і відсторонювалася від персонажів, навіть самої себе. Але і досі я не знаю чи маю право зробити цей фільм, фільм про нього.
Але ви йому про це казали.
Ваш фільм став частиною збірки «Любов варта всього» онлайн-кінотеатру Takflix. Коли ви створювали фільм, ви думали, що ваше кіно буде про кохання?
Дуже складна історія. Бо тільки частину фільму ми з Віктором були разом. Це було ще одне моє питання – чи можу я розповідати про нього, про нас, наш час, якщо ми вже не були разом? Я думала, що це кіно про мрію. Але мрії – це завжди про любов. Бо в нас все народжувалося в любові. А потім все почало розсипатися: холодний листопад і Віктор на навчанні, а наша яблуня мерзне. Мій день народженні у Святвечір і… Але Горище оживає, і те кохання збільшується, перероджується, перетворюється.
Чудовий фільм. І прекрасна пам’ять про Віктора…